Володимир Тимчук – письменник, поет, перекладач, лауреат премії імені Богдана Хмельницького, підполковник Збройних сил України, викладач Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Автор поетичних збірок «Весняні коловороти», «Донецький аеропорт», «Гуцульське повстаннє», автор оповідань «Словодієм», науково-культурулогічного дослідження «Ясіня у гомоні стоїть», двомовної книги «Бахчисарай 2021» та інших.
Перекладає з англійської, білоруської, італійської, кримськотатарської, литовської, російської, української.
Займається громадською діяльністю.
Саме те двадцять четверте лютого
збудив мене сусід в купе ми вдвох
ще п’ятої нема він у смартфон кричить
як з поїзда я вийду? й не дай бог
закриють і метро, мені чому ця мить?
глеваха за вікном, працює світлофор
здається, як завжди, до праці хтось іде
мабуть подумалось пройшов уже босфор
есмінець замаячив проблиск де-не-де
що україна вистоїть сказав довженко у вогні
немає в києві ні паніки ні черг
послухай друже заспокойся і мені
зроби світлину поки розрізняю низ і верх
Фастів – Боярка.
24.ІІ.2022, 05:30–07:52.
Войовничий настрій
з правого на лівий берег дніпра
у напівповному «київ — харків»,
немає веселки над печерськими па-
горбами, доволі ще жарко
на окремих ділянках кордону, та про-
риви відбиті, бронетехніку знищено,
як злить у ці миті системи про
відсутність і те, що по течії нижче
вже аквафрешну ганчірку над каховською гес
почепили безликії «вєжліві люді»,
…
та ми не здамося, і московський абсцес
на тілі землі нам прорвати по силі, і так буде
Київ.
24.ІІ.2022, 13:25–14:15.
Есе не миру вже
Вечоріє. Хоча ще світло. Але проміння повного сонця, бо небо нині безхмарне, ну майже, над обрієм, чи за ним, тільки гущавиться у похмурих сизо-пурпурових тонах, навскіс пробиває, зауважте, справа, широчезні та все ж брудні вікна інтерсіті, звеселяючи при цьому коричневу безлистяність вузьких посадок, за якими відпочиває житниця Європи.
Блять, нарешті стало не віритися. Пів доби стоїчного спокою та безапеляційного відсікання сумнівів усім, хто раптом згадав, що небо небезхмарне і відчув дрижаками душі, що його, виявляється, треба і боятися, і незвично непогамований голод, який проковтнув усі канапки, і розраховано заготовлені, і негадано набуті від глави евакуйовуваної родини з кількох поколінь — «І батько зараз на службі, і я служив, зараз звільнився, тож знаю, що поки роздупляться із постановкою на продовольче забезпечення, кишки марш зіграють», а все через те, що мозок і емоції є найістотнішими пожирачами — а думок скільки нових бомбардує, наче нейтрони ядро — і, нарешті, усвідомлення пробивається:
Блять, вони йобнули! З усіх сторін одночасно. Віроломно, тримайте перший шаблон. Цинічно, тримайте другий. Антигуманно, ось і третій. Сссуки. Слів немає. Людських.
Поки вириваю з себе ці слова, зліва у життєрадісній помаранчевій палітрі край-обрій. Яке замилування гідне явище природи! Як швидко віддалилося воно — мчить експрес, несеться — затягнувшись сизо-синьою хутрою, за якою спалахують «гради» і «смерчі». Блять, мов вірус, москолота накинулася на похвороблену клітину моєї України. Але саме через те, що вона моя, моя, вибачте за шаблонно-засилля, але саме в такі прямі, недвозначні, на межі життя і нежиття миті хочеться, ой дійсно хочеться, нанизати на серце чутих з малості і звідусіль, тому і зачовганих не тими людьми, яким їх говорити, епітети, квітуча, мальовнича, дивовижна і містична, вона не піддасться!, вона не зломиться!, вона переламає хребет повзучій гідрі, що вивергає пекельний вогонь, назвавшись миротворцями. Блять, ну не кожен, хто говорить «Господи! Господи!» увійде у царство небесне!
Стемніло вже. Звуки коліс, особливо на переїздах, чути чітко, пронизливо, наче свист стрілень і гупання гармат.
Блять, їду туди, де саме зараз свистить і гупає.
Господи, не зараз!
Миргород – Люботин.
24.ІІ.2022, 15:30–18:27.
Неправдивий вірш
лунатиме неправдиво,
коли, читачу, ти читатимеш ці строфи,
в яких я констатую, що пишу вірші під кулями,
пофіг,
коли я вийшов за ка-пе-пе чугуївської героїчної
і побачив, як сміливо взвод займає позиції для стрільби з коліна з-над бетонних блоків попереду по бе-те-еру,
що наближався, спинився, знову наближався —
в навкілля врізався крик з командами,
і коли по бе-те-еру вгатили з усіх автоматів і кулеметів,
а за хвилю і з «мухи»,
то перше, що я подумав:
«вийшов би файний, правдивий вірш»,
останні слова думки зустрілися із асфальтом,
на який я впав долілиць, також не задумуючись.
Чугуїв.
25.ІІ.2022, 16:30 (27.ІІ.2022, 13:00).
Такий незвичайний дощ
тільки таким дощ буває,
у час оцей, коли випадкова сніжинка окраплюється на ще білому папері —
(пишу по безсонній ночі) —
і коли дорога змінюється від покриття до вибоїн,
від вибоїн до ґрунтівки,
від ґрунтівки до болота,
від боліт до трясовини,
від трясовин до непрохідності —
(дві інженерні машини заснули по пояс чималеньких коліс) —
подорожній
не дивиться вгору — не до зірок,
не дивиться по бокам — не до краєвидів
(хоча які в біса краєвиди серед лісу чи поля, коли раптове світло будоражить більше),
не дивиться вперед — там змін ніяких,
лише під ноги —
стати як
і де
на цю зволожену весною землю,
покриту свіжим снігом, який заціпенів —
(мороз легесенький затримався у лісі) —
але і це у перехрестях тіней від пальців сяйва з телефонів, які звиваються в руках —
не я один долаю шлях оцей
і раз по разу провалююсь по кісточки в багнюку
або сковзаю по примерзлій глині —
уже свинцем налиті ноги — ікри, стегна, інші м’язи,
уже скрипять коліна і натерті пальці —
та ми йдемо крізь ніч,
в якій в цю мить одне помітне диво —
той дощ з краплин великих і примерзлих,
що сіється на землю голу і на голе віття —
і цей легенький потріск так чарує,
що я,
життя,
люблю тебе.
Чугуїв – Зміїв.
25.ІІ.2022, 21:45 – 26.ІІ.2022, 05:30.
