Народився 1 січня 1967 р. на Волині. Доктор наук із соціальних комунікацій.
Лауреат численних літературних премій, зокрема Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), премії британського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії.
Вчився в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, із другого курсу якого за вірші був висланий у забайкальську тайгу будувати автомобільну дорогу із в’язнями.
У 1986–1987 рр. кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.
У 1992 р. закінчив із відзнакою факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка.
У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» та у 2009 р. – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій на тему «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя 1917–2000 рр. як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору» в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.
Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993–2004), викладачем, старшим науковим працівником Інституту франкознавства і керівником літературної студії «Франкова кузня» Львівського Національного університету імені Івана Франка, викладачем Національного університету «Острозька академія».
Учасник численних міжнародних літературних фестивалів.
Нині провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.
Член редколегій літературно-мистецьких та громадсько-політичних часописів: «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета» «Вісник Львівського університету. Серія журналістика», голова журі Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша,
Автор понад 2000 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 50 окремих книг, серед яких у перекладі за кордоном: США (2011, 2020), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015).
https://uk.wikipedia.org/wiki/Павлюк_Ігор_Зиновійович
МАМАЙ
Битва.
Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.
То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.
Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.
А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.
Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.
І сміються людиська,
І кар’єру клепають.
Битва.
Вітряно.
Слизько.
В небі привид Мамая.
НАРОДЖЕННЯ ПІСНІ
Ніжний присмерк.
Дніпра ікона.
Над скіфською бабою – журавлі.
А там он, там он – зоря і коні,
Неба шмат на землі.
З того от вийде пісня правдива.
Після такої не шкода згинуть.
Якої долі, якого дива
Ще мені ждати у батьківщині?
Чи закрутити роман зі смертю?
Хай чорний коник мене чекає.
За білим світом, за круговертю,
Де слів немає.
Де Місяць – наче усмішка риби,
Зорею плаче космічна відьма.
І душі предків моїх – дулібів, –
Як білий вітер у травні, видні.
А далі, далі – тумани й магма.
Нема ні предків, ні навіть кисню.
Та є вже в небі
Велика Мама
І вічна Пісня.
* * *
Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.
Хто Ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди…
* * *
В гості мене запросила.
Поїла приворотзіллям.
У нервах, казала, сила,
Не в сухожиллях.
Я був серйозний, мов космос,
Мов пес – бездомний.
Заснули ми десь о восьмій…
Мов у Содомі.
Закритий твій телевізор
Картиною Рафаеля.
То ж я забув про суспільні кризи,
Небесні закрила стеля.
У вільнім своїм падінні
Торкнулись ми кайнозою.
Калинові наші тіні –
Немов пішли за водою
До білих вогнів, до вітру,
Що спить зі сльози обличчям,
Яке я із неба витру
Усміхом чоловічим.
На відстані пісні біль ще.
Зорі стогнали синьо.
Кого тепер ждатимеш більше:
Мене?
Чи сина?..
* * *
Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.
А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.
Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.
Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.
Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.
Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…
Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.
«БРАТАМ»
Від болю – горілка…
Із болю – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – прірва.
До неї прийти не пізно,
Почувши Божу трубу.
Я мрійно біжу
По хмаринах білих
У друге дитинство аж.
Апостоли так по сльозині бігли…
Маловір’я.
Мандраж.
А ще ця відраза до віршів.
Голо.
Костильно дзвенять слова.
Браття московські,
Ви ж не «моголи».
Як зрозуміти вас?..
Я ж вас… та я вам…
Ну що ж ви… гади?..
Я знаю, не ангел теж…
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.
У спини стріляєте
Сито й підло.
У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.
В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Я знаю, між вами є також Люде…
І їх мені тихо жаль.
Із болю – горілка…
З горілки – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – правда.
До неї прийти не пізно
Під шосту Божу трубу.
* * *
Хочеш-не-хочеш, а важко бува –
Матюкнуся, зм’якну, згадаю Бога.
Біле коло від нечисті намалював –
Сам не можу вийти із нього.
Вітер гуляє сам по собі,
Тихий – мов голос в печерській лаврі.
Дерева – дороги туди,
Куди ще ніхто живим не добіг.
Вечір – як запах лавру.
У нашом світі знову війна
І знову весна, нарешті.
І жити не хочеться без вина,
Бо знову звірині закони честі.
Хмарини біленькі летять, летять.
Стара комсомолка.
Мітинг.
Заморською піснею наша б…
Свою територію мітить.
Отак би, як жовтень, спалив усе –
Й пішов би Чумацьким Шляхом.
Мені не потрібен ні біль, ні сенс…
Лиш клітка з чудним жар-птахом.
Відкрию ту клітку – немов порву
Своє білокрейдне путо…
Для того, може, тут і живу –
Щоб клітку чиюсь відімкнути.
СОПІЛКА
А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.
Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса.
Ой, дідусю, я знову романтик на білім коні.
Ви не бачили, ні, ви не знаєте ще нареченої.
Дуже шкода, що ми не поклонимось в ноги вже Вам.
Будуть правнуки Ваші гуляти з вітрами зеленими
І без Вас проводжати лелек сиротлива трава.
Наша річка ще стан лісовий перев’язує поясом.
Тільки люльки багать, що розводилась дідом, нема.
Наші коні тепер, білі коні невчасно напоєні.
Без бабусі дівчиськом розпатланим ходить зима.
І минають літа… Рідний край, на рум’янку настояний,
Розуміє печаль одиноких ранкових зірок.
Покоління моє, звісно, тілом також заспокоїться,
Їх букет притуливши до серця, як маку вінок.
А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом
Буде довго сміятися, плакати довго в мені.
Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса.
Ой, дідусю, я знову романтик на білім коні.
ПОЕТ І МУЗА
Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.
Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.
Голі русалки пливли на некованих конях.
Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.
Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав —
І по краплині устами збирав, наче мед.
Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!
Ти моя муза, а я твій осінній поет.
Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз…
Відстань між нами, неначе між струнами, – пісня.
З раю прийшла ти до мене — туди й поведеш.
Нам починати веселе весілля вже пізно,
Але кохатись, кохатись ми можем без меж.
Знову нестиму тебе, як вино у долонях,
Милу, наївну, у травень трави, що мине.
Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.
Ти молитовно й шалено любила мене.
Приспів:
Давай вино запалим грішне
В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.
Святе вино вип’єм за нас,
Як перший раз, як перший раз…
ХЛІБ ДИТИНСТВА
Пироги бабусині із вишнею,
Запахом весняної землі,
Пам’яті, що вас у серці вишила,
Доторкнулись криком журавлі.
Я сиджу під соснами і згадую
Ті сільські святкові вечори,
Про які, назвавши їх багатими,
Прадід мій зі мною говорив.
«З давнини, – казав, – щось добре втрачено.
Чи то спів? Чи, може, дзвін коси?
Котиться життя людське калачиком,
Поки час його не надкусив…»
Сутеніє.
З лісу мрійно вийшов я
У луги на танець журавлів
Із моїм дитинством,
Ніжно вишитим
Стеблами пшениці на Землі.
ДІВЧИНКА
Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.
На душі, прохолода.
Навіть півень затих…
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх…
ЛИСТИ ДО БОГА І ДО МАМИ
Усміхнена патлата темнота.
Дитячі сни мені іще раз сняться.
А зорі в сірім погляді кота –
Мов іскорки вина мого причастя.
Ікони мироточать, сплять гроби
В підвалах мого внутрішнього замку.
Не вмію я нічого не робить…
Пишу листи до Бога і до мамки.
В рядочках перших першого листа
Сказати хочу, що живу, як вмію…
Ти, мамо, Там, напевно що свята.
Молюся я до Тебе, до Надії…
Назвали так тебе мої діди.
Я з ними ріс.
І ти була із нами…
В серцях твій образ вічно молодий.
Лиш не питайте: як воно – без мами…
Тут залишивши сина і дочку,
У двадцять сім пішла ти, мам, до Бога.
І пуповина, схожа на ріку,
Між нами молитовною дорогою…
Ріку спинила смерть, неначе гребля.
В земнім бутті без мами ріс, живу.
Всевишній знає наших душ потребу.
Ну а тіла нагадують траву.
А ти лежиш під каменем, красива,
Вже стільки літ, як я в житті земнім.
На жаль… чи благо… не ставалось дива –
Ти не прийшла.
До тебе йти мені.
* * *
Я мав твій хліб і пив твоє вино.
Вітриська кіс уста мої сушили.
Твій рід старіший за Христа – як Ной, –
Якого дощ очистив і окрилив.
Ти те, до чого звикнути – ніяк.
Продати можна, а купити – в біса!..
Я зовсім – ти, а ти – хоч трохи я:
Сльоза, трава, метелиця, гульвіса…
З варяг – у греки.
З церкви – в козаки.
Повстання, бунти, крики революцій!..
Годована з ворожої руки
Своїм же хлібом, мішаним на муці.
З тобою важко й високо мені.
Хтось жартував, а ти любила справді.
Сміялася, як іскра у вогні,
І плакала, щоб мій не бачив прадід…
В гаях, в корчмі, на гетьманських балах –
Співала – вся глибока і дитинна…
Твоєї долі зламана стріла,
Тебе я вибрав генами,
Вкраїно.
ВЕЧІРНІЙ РОМАНС
На добраніч, поля. На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така…
Я би в друга сьогодні коня просив
І в корчму від тебе втікав.
Тільки місячні коси твої летять
Крізь шляхи снігові мої.
А в корчмі на гітару ридає тать,
Наче брат усіх солов’їв.
Нетутешнє таке щось навіки тут.
Сива пластика тіл і душ…
А циганок любов – як розлита ртуть
На мою світову біду.
Над свічками висить сигаретний дим.
Хочеш в Бога вір, хоч – не вір…
Я від тебе іду таким молодим,
Бо й життя – мов короткий вірш.
Ще за всім пожаліємо ми колись.
Ну і що? Буде милим сон.
Журавлі он поплакали – і знялись,
Бо природи такий закон.
Бо природи такий закон:
Хто обмане себе, той щасливий тут.
А хто чесний – щасливий там…
Місяць плаче. І сльози роси течуть.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.
Зійде Сонце – з чужим ім’ям.
На добраніч, поля.
На добраніч, ліси.
Безпритульність якась така…
Я би в друга сьогодні коня просив
І з корчми до тебе втікав.
УРИВКИ-МОНОЛОГИ ІЗ ДРАМАТИЗОВАНОЇ ПОЕМИ «БУТ»
БУТ
А буває — за ніч виростаєш до неба неба.
Підпираєш його, доки пальці спече зоря.
Коли робиш людину — в таку пропадаєш небуть,
Що, здається, дістанеш до сміху Поводиря.
Він такий, ну такий, як надщерблений лід із крові.
Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?!
Відбиваєм свій шлях у блискучих білках корови ―
Від землі — до Землі, від Землі — до солі землі.
…Коли робиш людину — то рвеш пуповину Бога
І сплітаєш її із корінням і плодом лип.
Мефістофель ламає об вічність дороги-роги,
Де ми, друже, з тобою пісню свою знайшли.
Наче кості, спліталися тіні із плоттю пісні,
Що дзвеніла, пускаючи скрипку на самоплив…
А буває — за ніч виростаєш із пут залізних,
Босоного гасаєш душею по цвяхах зоряних злив.
Ох, як сумно і мудро: забезпечена злотом воля!
Син від мами відмовився ради спасіння всіх!
…Слава! Жінка! Гроші! Престоли…
Тільки в смерті й дитини над цим однаковий сміх.
ГОЛОТА (йому назустріч)
Коня мені! Коня! Я вже навчився жити!
Не треба ні стремен, ні шпор, ані сідла…
Хай — коники в траві, біжить за мною жито
І запорозьких неб червона ковила.
Хай — грива по вітрах розстелиться хвилясто,
Крізь мене протремтить земне тепло коня,
Щоби, якщо уже упасти, то упасти:
У пекло, чи у рай! ―
Щоб довго не куняв.
Дощі такі важкі, мов цвяхи у Христоса,
Приб’ють мене й коня до рідної землі.
Ще два хрести замруть в осіннім безголоссі,
Самі собі раби, дружини й королі.
І будуть біля них, як пісня настроєва,
Та замкнута печаль, той тупуватий сміх…
Ворожі голоси, неначе здобич лева,
Яку він вже догнав, та ще не переміг.
Коня мені! Коня!
Бо я ж іще тутешній!
З майбутнього себе баладами притяг.
Бо ж поки що воно
Усе мені належить.
Коня мені, коня!
Життя мені!
Життя!
БУТ (обводить поглядом Запорозьку Січ)
Тут недавно ще відьми шигали
На куцих мітлах,
Витираючи косами
Крові сльозинки
З листків ожин.
А сьогодні, сьогодні
Пасеться тут польське бидло
І катує мене
Католицько-папський млин.
Вже й горілка чомусь не бере
Ці летючі плоті.
А любов, далина —
Поцілунки сумних жабів.
Ще не осінь. Не осінь,
Та вже опадають злоті
На посріблені душі
Й привласнюють нас собі.
Як усмішка безногого,
Мудра вона й надійна.
Пообвітрює очі, а серцю —
Роби, що хоч!
То від роду людського
Земля захищається війнами,
Як хрестами й антихристи
Захищаються від потороч.
Гостре… гостре життя й коротке.
Ще ж весна.
А весною жовтіє сніг…
Так багато світанків і весен —
Вдесяте, всоте…
Тільки юність одна.
Тільки юність одна мені!
Ми — як в горлі собаки…
Рахманні печалі неба,
Що не здатні на помсту,
Бо всі християни вже!..
Ну а що, якщо треба помститися,
Кровно треба
Зі своїх ворогів
Наробити лихих пожеж?!
ОНУШКЕВИЧ
Ця кривава романтика
Ще ні одному люду
Не приносила щастя.
Бо щастя — це спокій, хліб…
БУТ
Розумієте?!.
Злодію…
Злодію найбільше щастя —
Украсти,
А господарю —
Салом торішнім
Змазати зчовгану вісь Землі.
Ліпше, хай хтось один відгрішить
За християнський люд наш,
Той, кому все одно вже —
Менше гріхів, а чи більш…
Будуть печально довго
Гнути його могутні —
Доки гірку нервозність
Змінить солодкий біль.
БУТ
Читаю камінь гетьманських могил.
Дзвенять мечі й бандури наді мною.
Козацька “чайка” скрикує “киги!”
Пливе до Сонця часом і водою.
А сивий вечір їде на волах —
Поволі, так, що вітер не догонить,
Де ще димиться кров’ю ковила,
Бог миє руки в тріснутому дзвоні.
Йому не стало глини для добра.
А та, що змив, придатна лиш на роги.
Як товариство крикнуло: “Пора!”,
То кожен став ліпити свого бога.
Пішли на це і глина, і сніги.
У когось Бог із воску, навіть з хліба.
Є бронзові і кам’яні боги,
Із биркою старою замість німба.
Вбиває цвяхи тілом в них юрба,
Коли розлюбить після вознесіння…
Могильний камінь…
Він мовчить хіба?
Він також Бог.
До сьомого коліна.
(Обіймає самотній могильний хрест).
ГОЛОТА
Я вже теж за державу!
Вже теж за державу я…
Скрізь хрести, як шаблі,
Стирчать із могил по пояс,
Мов дзеркальні шаблі,
В яких відбивається світ.
Учорашні раби
Корчать в ньому таких героїв,
Що столітні шаблі
Стають криваво-криві.
Спотикається кінь.
Недопита роса ще
У ямах із-під копита.
Усміхається дзвін,
У якому гніздо сови.
З горла зорі пливуть…
Нам над ними ще жити й жити!
А ви кажете, що
“Кінець світу…
Кінець світу!” —
Кажете ви!
Ще ж в колодязі Сонце відбите
Живе і спрагле!
Ще ж високі пташки
Не самотні, бо є в них серця…
Нащо ж, нащо ж себе,
Наче скелі, ми порубали?
І обличчя історії нашої
(Ламає шаблю до коліна) —
Переламана шабля ця.
БУТ (обертається до своїх козаків, відпихаючи охорону)
Що ж…
Я знав.
Я це знав.
За державу сильніше серце.
А за серце сильніша осінь —
Сестра судьби.
Зрадив друг.
Ну, чого ж?..
На Іуду й Христос не сердився.
Це законний закон
Природи і боротьби.
Лиш цікаво:
Чи зрада —
Це облітання листя?
Солов’ї виріюють…
Зрада гнізда це, чи ні?!
Всі ми люди.
Жити хочемо… їсти.
Я прощаю тобі,
Друже-зраднику Ніс.
Це не тільки вкраїнці!
Так зраджують всі народи.
Просто загнані ми.
Вже відгризли лапу і так.
Запорожжя одне —
Як кривавий ковток свободи.
Ми — оточені звірі:
Поляки… москаль… турчак.
Я прощаю тобі, мій народе,
Розп’яття тіла.
Хрест висів у мені вже давно.
Я це розумів.
З нами знову зима.
Все нагріла хустина біла.
Прийде знову весна.
Буде знову весна
По… мені, зимі!..
В мене син підростає.
Дасть Бог,
Павлюки не вимруть.
Бо ж повстання — одне,
А продовжити рід —
Святе.
За життя ми не знаєм,
Які там, у пеклі, виміри.
Я прощаю усім.
Невдячним нащадкам теж.
БУТ (у завірюху)
Ох, сніги…
Ці сніги аж по душу мене завіяли…
Зеконом мене, доле,
Трохи мене зеконом,
Хоч однаково чорні
Ліси весняні й осінні…
Працювати Людиною весело.
А орлом?
Був я білим орлом
Десь у сьомому,
В сьомому аж коліні.
Розуміли мене.
Бутом звали мене шаблі.
На списах розпиналась
Душа моя — блудниця.
Полювали на мене
Із соколом королі,
Папа чорта бажав,
Адже чортом вважав —
Відлюдником.
Щастя світла безодня
Манила мене крилом.
Пеклокосі шляхтички
Брів батогами били.
Вечорами
Так проклято
З другом сидів
За дубовим столом
І витягував медом із себе
Болі мої прожилі.
Зеконом мене, Боже.
Я — перевізник мрій…
Ця юрба проклинає
І ніжить мене,
Як рану.
То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро в мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.
Лід.
Варшава бліда.
Плоть димить до небес.
Я кістками згадую Лету.
Кружать ворон, чернець,
Зрадник друг і пес…
А у сьомім коліні
Нащадок
Стає
Поетом…
ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ
Зустрів учора старого друга
За чорним пивом.
Пустили наше буття по кругу,
Сумні, щасливі.
Пили душевно за тих, що в морі,
За тих, що в морзі…
За те, що час наш, як потяг скорий,
Пішов по торзі.
За те, що трохи іще зосталось.
Чого?
Навіщо?
Гріхи й тривоги,
Як води талі,
Зійдуть у вічність.
Прийти ніхто вже не обіцяє
До комунізму.
Куди? Навіщо ми поспішаєм?
Хіба на тризну?..
…Сиділи з другом
За чорним пивом
Під жовтим кленом.
Було нам ранньо,
Було красиво,
Було зелено.
Летіли птахи, пір’я скидали.
Лилася пісня.
Дзвеніли сипко в друга медалі
Об хрест залізний.
А я в дарунок дістав із сумки
Книжку поезій…
Було нам вічно,
Було нам сумно,
Було тверезо.
ХРИСТОС
Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю.
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із
Його
Долонь.
