Іванна Кобєлєва – поетка, авторка поетичної книжки “Не плач, Марі” (2014). Співзасновниця Ініціативи “Навчай українською”.

***
В місті Марії зібрались ангели.
Сурми дістали. Район Центральний.
Не так, щоб сильно ми цього прагнули,
але хто сурмитиме першим? – питають.

Один неквапом цигарку курить,
другий каже: абрикос зацвів.
Друже, навіщо тобі дерева?
Мешканцям міста не до садів.

Третій вдивляється в обвуглені стіни:
я знаю цю жінку, що тут жила,
її також звати було Марія,
вона була добра й німа.

Розбирає завали ангел четвертий.
Каже: десь тут було кошеня,
зрештою, якщо бути відвертим,
то лиш хотів робити добро щодня,

тому ось хоча би кота врятую.
П’ятий скептичний: немає корму.
Як ти кота прогодуєш?
Глянь навкруги – ми серед шторму.

Шостий байдуже слухає постріли.
Що тебе, друже, іще тримає?
Берись вже сурмити звуками гострими.
Сьомий пішов, його немає.

16.04.2022

***
Ось мої квіти, сукні й намиста.
Ось ікони вінчальні, ось лицарів триста.
Ось козацькі могили, замки середньовічні,
Ось наша звитяга і боротьба вічна.
Спалені наші села, міста в облозі,
Тривожні валізи, серця в тривозі.
Ось наша зброя, наші паролі і втрати.
Ми знаєм, для чого жити, за що помирати.
Ми все відбудуємо, посіємо квіти,
Напишемо нові книги, народяться діти.
Ми будем носити в серці усе те, що не вмирає –
Усю цю прекрасну країну, яку захищаєм,
Усі ці гнізда лелечі, співи пташині,
Дружні обійми, небо синє,
Кручі дніпровські,
Довгі дороги,
Рідні пороги,
Рідні пороги.

12.03.2022

***
Летіла пташечка із жовтим дзьобиком,
Трава хить-хить.
У пташки ранонька он на головоньці,
Її болить.

Звідкіль ти, пташечко, і як поранилась?
Я тут живу.
Вночі все небо зарум‘янилось,
Почувся гуп.

Не грім весняний, гроза зі зливою,
А звук війни.
Колись були ми тут щасливими.
Тепер не ми.

Тепер від жалю серденько гупає
За рідний дім.
Укриєм землю ворожим трупом.
Ой горе їм!

Проллється крівонька ген по доріжечці,
Дмухнуть вітри.
Лежать воріженьки на моїй стежечці.
По два, по три.

Співає пташечка із жовтим дзьобиком:
Ой час настав,
Убили ворога, поля засіяли,
Прийшла весна.

19.04.2022

***

Як виглядає облога міста?

Місто засипане снігом чистим.

Сирени протяжні.

Довго сиділи ми в коридорі,

Вибухи чутно глухі надворі

Сниться чи справжнє?

Скотчем обклеюєш рами віконні

Навхрест і навхрест. Стоїш на балконі.

Радіо грає.

Поки тривають бої за Охтирку,

Дихаєш глибоко біля кватирки.

Наче вмираєш.

Влітку ми їздили тими краями,

Де тепер танки бродять полями.

Як ви там, Суми?

Пахло липневими грозами й пилом,

А тепер віє чимось горілим

Й звуками тлуму.

В Куп‘янську люди вийшли на площу –

Прапори наші вітер полоще.

Постріли чути.

Господи радості і печалі,

Поруч із нами стій і надалі

Як Маріуполь.

15.03.2022

Андрій Кириченко народився 2.04.1978 р. на Полтавщині. Після закінчення школи вступив до військового вишу. Проходив військову службу на офіцерських посадах у Збройних силах України.

Від 2014 до 2017 року у складі 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців воював на фронтах російсько-української війни. Дотепер продовжує військову службу, поєднуючи її із творчою діяльністю. Автор поетичних збірок «Ось така війна» 2017 р., «Це наша правда» 2018 р., «Гільзи в кишені» 2019 р., «Крила ангельських крил» 2021 р.

Член Національної спілки письменників України з 2017 року. Одружений, має доньку. Проживає у місті Біла Церква Київської області.

Лауреат літературно-мистецьких премій імені Василя Симоненка (м. Лубни, 2019 р.) й імені Івана Нечуя-Левицького (м. Біла Церква, 2019 р.).

Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея (м. Ужгород, 2020 р.);

Лауреат літературного конкурсу імені Леся Мартовича (м. Львів 2020 р.).

Лауреат регіонального літературного конкурсу імені Івана Франка (м. Одеса 2021 р.).

Лауреат І Всеукраїнського літературного конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника (2021 р.).

День дев’ятий

Была среда, четвертый день войны…

Виктор Третьяков

Було спочатку слово, і слово стало Богом,

Спочатку був наказ, а потім бій.

У слухавці хрипіло – Утримати дорогу!

Вони ось – ось вже вийдуть по прямій.

Вже чути гуркіт танків і посеред світанку

Солярний дим розмазав силует.

Асфальт вминають траки, хвилина до атаки,

І на броні вже розрізнялась «Z».

Мов стиснута пружина. Згадалася дружина,

З донькою їх притиснув до грудей…

І вже не відступити – у нас в підвалі діти,

А їх колона поруч вже гуде.

І раптом страх розтанув як протяги туману

Під променями сонця на броні.

І ось вже спалах-вибух! Грім, полум’я і вигук:

– Гори, падлюка! До кінця гори!

Спочатку було слово, і заповідь не нова

Та ми не відчували вже вини.

За Харків і Гостомель, Чернігів і Житомир…

Йшла п’ятниця, дев’ятий день війни.

04.03.2022

На братских могилах не ставят крестов,

Но разве от этого легче?

Владимир Высоцкий

Могилою стала квітуча земля,

У виразках вирв і пожеж

Чорніють колони, вогонь догоря,

І склад особовий, авжеж,

Завмер на узбіччях в кривавім багні

І розум згасає в очах.

Як мотлох смердючій росії сини

Лежать на вкраїнських степах.

В руїнах Чернігів, Житомир, Бердянськ,

Під Києвом люті бої.

Гостинні «брати» завітали до нас,

Прислали дарунки свої.

Та смерть пропаганді не вірить давно,

І щедрі збирає жнива.

Приціл Bayraktarа – цікаве кіно,

І помста – не просто слова…

А там, де останній їх танк догорів,

Там соняхи будуть цвісти.

На братських могилах не буде хрестів.

Навіщо нам в полі хрести?

02.03.2022

На сторожі

Моє сонечко спить на моєму плечі,

Безтурботно лоскоче своїм волоссям.

Ми удвох із ранком – мов глядачі.

А тепло від подихів теж сплелося.

Я не можу порушити дивну мить,

Зруйнувати рухом необережним.

У вікно проглядає стигла блакить,

Але поки що ми їй не належим.

Ланцюгами солодких завітних мрій

Твої очі надійно до снів прикуті.

Я торкаюсь губами тремтячих вій –

Мов в люстерко, хочу в них зазирнути.

Але ти не бійся: не розбуджу,

Я чекаю, хай навіть рука затерпне.

Стережу світанкову твою стежу,

Хоч тримати себе взагалі нестерпно.

А надворі настирливо вже шумить

Невідкладна буденність та плин новин.

Я стою на сторожі твоїх сновидь,

Хоч недовго, хоч кілька зайвих хвилин.

10.06.2021

2022 рік стає переломним в історії України. Війна внесла корективи у наше життя. Саме тому необхідно всебічно зважити перспективи особистого розвитку і подумати про здобуття освіти. Хочете жити краще в успішній країні — обирайте освічених та досвідчених. Обирайте Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського!

Ганна Никорович народилася 26 грудня 1998 року в маленькому селі, що на Івано-Франківщині.

У 2021 році закінчила Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Зараз проходить службу у військовій частині 3018 НГУ, що дислокується в Гостомелі.

***

І небо затягнулося дощами,

Воно навчилось плакати й кричати

Людськими голосами…

В холодну ніч під вибух канонади

Правду хотіли навіки навчити мовчати.

Розтерзану землю ділили,

Брехнею її засівали

І кров’ю святою її поливали…

Вона від болю страждала,

Молилася, щоб її врятували,

Щоб не треба було

Червоні світанки стрічати,

Бо вже втомилася вона

від болю, сліз і крові,

Що випали на її, долю.

Просила, щоб закінчилась війна,

І ми не знали більше болю,

Щоб не лилася кров свята,

А всі живими повернулися додому.

Бо заплатили ми сповна

За те, що вже давно обрали волю.

***

Герой, захисник, вірний присязі,

Далеко від дому, забувши про втому,

Ти пішов захищати життя,

Справедливість шукати,

За правду стояти…

Боротись із силами зла…

Герой, захисник, вірний присязі

Ти вірив у силу добра,

Знав: правда повстане.

Навіть, якщо у кайдани її закують,

Не буде мовчати ніколи

Той, хто вірить у волю

І знає, якою ціною дісталась вона.

Герой, захисник, вірний присязі,

Знав: правда зірве кайдани –

Справедливість повстане,

І добро переможе –

ніколи ми більше не станем рабами.

А святою землею не буде ходити орда,

Бо на захист держави стали герої,

Що вірні присязі одній на все життя!

***

Руйнуй, ламай і знищуй все, –

Не тобі за це відповідати?

А в чому винна мати,

А дитинка, що втратила тата,

А очі, що тільки вчились кохати…

Не тобі за це відповідати?

Ця земля не пробачить більше зради,

А рани кровоточать, правда,

Душа болить

За тих, хто більше не з нами.

Знаєш, не час мовчати

І вину на інших перекладати.

Бо вам за все відповідати!

Маркіян Якубяк — доцент, кандидат філологічних наук, приват-професор Львівської національної академії мистецтва, відмінник освіти України – відомий перекладач французької літератури українською мовою.

Учасник конференцій Європейської ліги інститутів мистецтв (1990, 1992). Організатор і ведучий французькою мовою семи концертів хору «Антей» та камерного оркестру Львівської національної музичної академії (Франція,1997).

Автор понад 90 публікацій. Укладач першого в Україні «Словника термінів мистецтва /французько-український, українсько-французький/ (з ґрифом Міністерства освіти і науки України), співавтор першого в Україні «Англійсько-українського словника термінів мистецтва», співавтор «Короткого словника склярства».

Окремої уваги заслуговують його переклади французької драматургії, поставлені на сцені Львівського національного театру імені Марії Заньковецької: «Кнок» Жюля Ромена, «Загадкові варіації» Еріка-Емманюеля Шмітта, «Дама з камеліями» Александра Дюма. Творча майстерня «Театр в кошику» поставила на сцені в перекладі п. Якубяка п’єсу «Дві панянки — на північ» П’єра Нотта. Театрознавчий журнал «Просценіум» опублікував кілька п’єс у його перекладі.

Важливе місце в доробку посідає переклад «Словника театру» Патріса Паві, опублікований Львівським національним університетом імені Івана Франка (2006) і відзначений Премією імені Григорія Сковороди Французького посольства в Україні (2003) та Дипломом Львівської обласної ради (2007).

Вірші Моріса Карема (переклад з французької)

Доброта

Треба яблук нарвати багато,

Аби кошики повні були.

Треба довго роками чекати,

Щоб співучими стали сади.

Тільки нас не потрібно багато,

Щоб краплина одна доброти

Стала яблуком ясним сіяти,

Котрим діляться щирі брати.

Птах

А коли той птах йому зловивсь,

Він обрізав птаху крила.

Та прудкіш ще птах майнув у вись.
А коли той птах ще раз попавсь,

Він йому обрізав лапи.

Птах поплив, неначе барка.

Він тоді у гніві зрізав дзьоб,

Серцем птах, піднісши лоб,

Став співати співом арфи.

І нарешті голову він стяв.

Але там, де раз хоч впала кров,

Кращі ще птахи знялися знов.

Художник

Взявсь малювати він річку –

Витекла геть з полотна.

Взявсь малювати синичку –

Пурхнула раптом вона.

Вирішив вивести рибку –

Вибила хвостиком рамку.

Далі узявся за зірку –

Пропалила врешті дірку.

Серед картини в журбі

Раптом малюються двері.

Повідчинялися двері –

В замок зайшов він тоді.

Золоте теля

Ніхто нічого не казав,

Ніхто ніде не закричав.

Лиш серця доброго хотів,

Ніжнішого бодай навпіл.

Ніхто ніде не реготав.

Ніхто ніде не заридав.

Коли повість – чекали всі –

Пророк небесний пару слів.

І Будда і Аллах були,

А потім інші ще боги.

І мучивсь на хресті Христос,

І був святих ще повен стос.

Були затим і мудреці,

І маги, і прості дяки,

Царі та королі іще.

Проте одне лиш золоте теля

Закони нам дає щодня.

Дитяча молитва

Храни, Свята Маріє, усіх нас.

Молюсь і я, й батьки, і ще сестра.

Храни також і нашого кота,

Щоб врешті-решт спіймав щура.

Ловитиме без тебе, знаєш сам.

Нещасний щур

Боже, боже, завжди страх!

Так собі журився щур.

Як полізу десь під дах,

Кіт чекає тут як тут.

Як загляну у стодолу,

Не минути мені пса.

Тільки підбіжу до столу

То дістану стусана.

В лісі вискочить куниця,

В полі надлетить сова.

І надворі, і в пивниці

Скрізь чекає все біда.

Маю всю оту журу,

Щоб пшенички або сала

З’їсти стиха та помалу,

Затиснувшись у нору.

Солдати

Той, що з дерева солдат,

Їсть самий лиш шоколад,

Олив’яний навпаки

Марципани залюбки.

В цього із свинцю шинель –

Хоче завше карамель.

Той, залізний, сухарі

З’їв би, якби міг, усі.

Тільки справжні вояки,

Як війна їх десь поб’є,

У землі лежать погнилі,

Хоч і квіти на могилі.

Свобода

Збери ти сонця тепло                                                           
В долоні гарячі свої,
Пестливе ніжне тепло. 
В далекі подайся краї!

В дорозі вітер нехай,
Тримайсь надії одначе;
Не думай і не чекай,
Недовгі літа юначі!

І буде не один ще шлях,
Яким підеш уперше.
І буде не один ще шлях,
Туманом вкритий врешті!

Облиш свій жаль,
Твоя ж бо доля така.
Дивись удаль,
На тебе ждуть там дива.

Тож не змарнуй юних літ,
В дорозі постійно співай!
Належить бо тому світ,
У кого нічого нема.

І тоді йому належав світ

Один стіл і два, чи три фотелі,
А у шафці за склом хлібина,
І горня – він з нього пив в оселі, –                                         
Ніж і чорний хрест щоднини.                                     
Ось і весь його набуток.
Та розвіювало смуток                             
Ніжне місяць-сяйво уночі.
І тоді йому належав світ.

Не шукай їх рід             

Взяв був дерев’яний чоловік
З каменя дружину.
Народили діток за свій вік,
Хіба вгадаєш, сину,
Їхній рід
З бронзи, чи заліза, чи ліщини ?
Не шукай їх слід.
Не знайде ніхто той слід.
Проминуло потім кілька літ,
Аж з’явився з шоколаду рід.

Марія Тимченко народилася 28 травня 2000 року в сім’ї звичайних робітників у місті Запоріжжя. Після закінчення школи в 2018 році підписала контракт зі Збройними силами України і брала участь в ООС, захищаючи нашу країну від агресора.

Із дитинства мріяла бути корисною для свого народу, чи то в ролі військовослужбовця, чи поліцейського, чи рятувальника. Вірші почала писати ще в школі. Але загострення ситуації в Україні – відкрите вторгнення противника на нашу землю – підсилило потребу писати.

Мене надихають мої побратими й сестри, жінки сильні й мужні.

Мене надихають діти, які переживають війну, у мене болить душа й серце за них. Хочеться кричати від того, що твориться, і той крик – вірші.

Я мрію про нашу перемогу, я знаю, що ми незламні, тому своїми віршами хочу знайти ключ до серця кожного нашого воїна, аби підтримати його дух.

Пишу й хочу, щоб почули мене й мій голос.

*****

23.02.22 – ніч перед війною

І щось боліло на душі, чи то від стану чи обставин.

Не знаю я, хоча мені так нестерпно боляче болить,

І очі вже то чорні плями, і сліз болото то не пишне.

*****

Моя душа горить вогнем.

За те, що діти знають, що таке біль раніше,

ніж можуть промовити перші слова,

за те, що наші матері вже кожну ніч

криком у молитві небо розривають.

Сирени щохвилини завивають, чи то вже в голові вони лунають?

Чому швидка з мигалками летить?

Чому душа моя кричить?

Чому мій дім упав під градом?

Чому весна не прогулялась садом?

Скажи «вєлікая страна» …

Мовчиш ?.

Тоді іди ти …

04.03.22

Вірші братові, якого я не знав (АТО-згадки)

Знаєш, брате, ти скажи, як тебе звати

і скажи, як любиш ти країну, свою священну Україну,

чи ти поляжеш тут за неї,

чи не побоїшся крові,

чи не побоїшся смерті,

чи зможеш ти вбити людину???

Скажи, чому мовчиш?

Чого ти дивишся на мене?!

Слів немає ?

Чи, може, ти боїшся ті слова сказати?!

А ти згадай лиш те, що має освіжити твою пам’ять!

Це те, як наших братів убивали безжалісно

їх тіла падали на холодну землю у полі

й останній подих той був там, і погляд був очі у очі з землею – Батьківщиною!

Тепер уперед я зайду трохи, що може бути гірше завтра –

і будеш ти там чи твій брат лежати.

Ну що?

Ти все ще боїшся?

Ні!?

Тому тримай і йди, убивай…

Іди очищуй землю від забрудників!

8 березня війни

«Дуже багато жінок на війні…»

Продавці магазину, які видають продукти, яких стає все менше, і медсестери, які рятують життя всім. Це снайпери та вихователі дитсадків, які евакуюють та закривають собою дітей під час обстрілів – вони не боялись…

Це мами, дружини, сестри, подруги, дівчата чиїсь та доньки…

«Дуже багато жінок на війні…

Це жінки, без яких, можливо, все було б набагато гірше… ті. хто залишився і ті, хто поїхав за чоловіками на війну… кожна тендітна дівчинка зробила нехай маленький, але внесок своєї Великої душі.

Не засуджуйте…

08.03.22

Володимир Тимчук – письменник, поет, перекладач, лауреат премії імені Богдана Хмельницького, підполковник Збройних сил України, викладач Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Автор поетичних збірок «Весняні коловороти», «Донецький аеропорт», «Гуцульське повстаннє», автор оповідань «Словодієм», науково-культурулогічного дослідження «Ясіня у гомоні стоїть», двомовної книги «Бахчисарай 2021» та інших.

Перекладає з англійської, білоруської, італійської, кримськотатарської, литовської, російської, української.

Займається громадською діяльністю.

Саме те двадцять четверте лютого

збудив мене сусід в купе ми вдвох

ще п’ятої нема він у смартфон кричить

як з поїзда я вийду? й не дай бог

закриють і метро, мені чому ця мить?

глеваха за вікном, працює світлофор

здається, як завжди, до праці хтось іде

мабуть подумалось пройшов уже босфор

есмінець замаячив проблиск де-не-де

що україна вистоїть сказав довженко у вогні

немає в києві ні паніки ні черг

послухай друже заспокойся і мені

зроби світлину поки розрізняю низ і верх

Фастів – Боярка.

24.ІІ.2022, 05:30–07:52.

Войовничий настрій

з правого на лівий берег дніпра

у напівповному «київ — харків»,

немає веселки над печерськими па-

горбами, доволі ще жарко

на окремих ділянках кордону, та про-

риви відбиті, бронетехніку знищено,

як злить у ці миті системи про

відсутність і те, що по течії нижче

вже аквафрешну ганчірку над каховською гес

почепили безликії «вєжліві люді»,

та ми не здамося, і московський абсцес

на тілі землі нам прорвати по силі, і так буде

Київ.

24.ІІ.2022, 13:25–14:15.

Есе не миру вже

Вечоріє. Хоча ще світло. Але проміння повного сонця, бо небо нині безхмарне, ну майже, над обрієм, чи за ним, тільки гущавиться у похмурих сизо-пурпурових тонах, навскіс пробиває, зауважте, справа, широчезні та все ж брудні вікна інтерсіті, звеселяючи при цьому коричневу безлистяність вузьких посадок, за якими відпочиває житниця Європи.

Блять, нарешті стало не віритися. Пів доби стоїчного спокою та безапеляційного відсікання сумнівів усім, хто раптом згадав, що небо небезхмарне і відчув дрижаками душі, що його, виявляється, треба і боятися, і незвично непогамований голод, який проковтнув усі канапки, і розраховано заготовлені, і негадано набуті від глави евакуйовуваної родини з кількох поколінь — «І батько зараз на службі, і я служив, зараз звільнився, тож знаю, що поки роздупляться із постановкою на продовольче забезпечення, кишки марш зіграють», а все через те, що мозок і емоції є найістотнішими пожирачами — а думок скільки нових бомбардує, наче нейтрони ядро — і, нарешті, усвідомлення пробивається:

Блять, вони йобнули! З усіх сторін одночасно. Віроломно, тримайте перший шаблон. Цинічно, тримайте другий. Антигуманно, ось і третій. Сссуки. Слів немає. Людських.

Поки вириваю з себе ці слова, зліва у життєрадісній помаранчевій палітрі край-обрій. Яке замилування гідне явище природи! Як швидко віддалилося воно — мчить експрес, несеться — затягнувшись сизо-синьою хутрою, за якою спалахують «гради» і «смерчі». Блять, мов вірус, москолота накинулася на похвороблену клітину моєї України. Але саме через те, що вона моя, моя, вибачте за шаблонно-засилля, але саме в такі прямі, недвозначні, на межі життя і нежиття миті хочеться, ой дійсно хочеться, нанизати на серце чутих з малості і звідусіль, тому і зачовганих не тими людьми, яким їх говорити, епітети, квітуча, мальовнича, дивовижна і містична, вона не піддасться!, вона не зломиться!, вона переламає хребет повзучій гідрі, що вивергає пекельний вогонь, назвавшись миротворцями. Блять, ну не кожен, хто говорить «Господи! Господи!» увійде у царство небесне!

Стемніло вже. Звуки коліс, особливо на переїздах, чути чітко, пронизливо, наче свист стрілень і гупання гармат.

Блять, їду туди, де саме зараз свистить і гупає.

Господи, не зараз!

Миргород – Люботин.

24.ІІ.2022, 15:30–18:27.  

Неправдивий вірш

лунатиме неправдиво,

коли, читачу, ти читатимеш ці строфи,

в яких я констатую, що пишу вірші під кулями,

пофіг,

коли я вийшов за ка-пе-пе чугуївської героїчної

і побачив, як сміливо взвод займає позиції для стрільби з коліна з-над бетонних блоків попереду по бе-те-еру,

що наближався, спинився, знову наближався —

в навкілля врізався крик з командами,

і коли по бе-те-еру вгатили з усіх автоматів і кулеметів,

а за хвилю і з «мухи»,

то перше, що я подумав:

«вийшов би файний, правдивий вірш»,

останні слова думки зустрілися із асфальтом,

на який я впав долілиць, також не задумуючись.

Чугуїв.

25.ІІ.2022, 16:30 (27.ІІ.2022, 13:00).

Такий незвичайний дощ

тільки таким дощ буває,

у час оцей, коли випадкова сніжинка окраплюється на ще білому папері —

(пишу по безсонній ночі) —

і коли дорога змінюється від покриття до вибоїн,

від вибоїн до ґрунтівки,

від ґрунтівки до болота,

від боліт до трясовини,

від трясовин до непрохідності —

(дві інженерні машини заснули по пояс чималеньких коліс) —

подорожній

не дивиться вгору — не до зірок,

не дивиться по бокам — не до краєвидів

(хоча які в біса краєвиди серед лісу чи поля, коли раптове світло будоражить більше),

не дивиться вперед — там змін ніяких,

лише під ноги —

стати як

і де

на цю зволожену весною землю,

покриту свіжим снігом, який заціпенів —

(мороз легесенький затримався у лісі) —

але і це у перехрестях тіней від пальців сяйва з телефонів, які звиваються в руках —

не я один долаю шлях оцей

і раз по разу провалююсь по кісточки в багнюку

або сковзаю по примерзлій глині —

уже свинцем налиті ноги — ікри, стегна, інші м’язи,

уже скрипять коліна і натерті пальці —

та ми йдемо крізь ніч,

в якій в цю мить одне помітне диво —

той дощ з краплин великих і примерзлих,

що сіється на землю голу і на голе віття —

і цей легенький потріск так чарує,

що я,

життя,

люблю тебе.

Чугуїв – Зміїв.

25.ІІ.2022, 21:45 – 26.ІІ.2022, 05:30.  

Мар’яна Лелик – письменниця, редакторка, авторка поетичних та прозових книжок для дітей і дорослих («Навпаки не буває», «Про життя святих для дітей», «Суничний пиріг і дивовижний дарунок», «Дружба, кулька і дракон» та інших. Оповідання та вірші можна почитати в журналах «Однокласник», «Дніпро», «Сто талантів», «Крилаті», «Київ»; збірках «Short and very short stories» (українською та англійською); «Кудафудра», «Теплі історії про кохання», «Теплі історії про дива, коханих і рідних», «Terra інклюзія–2018», «Анестезія» тощо.

Авторка тренінгів для підлітків «Секрети успішного виступу», «Формування команди», «Мистецтво спілкування»; «Ейдетика на щодень», «Мнемотехніка та ейдетика: базовий курс», «Ораторське мистецтво», «Сторітелінг».

Мовна тренерка ініціативи «Навчай українською».

Учасниця наукових конференцій, літературних семінарів, воркшопів для письменників та редакторів, психологічних тренінгів за різними тематиками; членкиня журі письменницьких та читацьких конкурсів.

Лауреатка поетичних та мистецьких конкурсів, зокрема, Міжнародного поетичного конкурсу «Гранослов» (І місце), Міжнародного конкурсу романів, п’єс та кіносценаріїв «Коронація слова–2018» (І місце) у номінації інклюзивна література.

 За тиждень до…

Ти можеш навчитися жити із цим.

Або не можеш. Як схочеш.

Коли все відбувається, наче крізь дим. В тобі і без тебе водночас.

Коли залякують ті, кому нема прощення, а ті, кого любиш, їм вірять.

Коли на всі твої тривожні думки не вистачає однієї валізи.

Коли історію всіх поколінь вплітаєш дитині у коси.

Коли твердо стоїш на своїй землі й раз-по-раз повторюєш: досить!

Коли зважуєш сили боротись і жити,

бо немає вже сили боятися.

Коли спокій обвітрений злизуєш з губ,

Хоч краплю, щоб смак пригадати хоч.

Коли твої сни – то дике безсоння, тремтливе, як цвіт акації.

Коли на ніч дітям замість казок читаєш інструкцію з евакуації.

Коли аптекарка втомлено каже, що все розібрали від серця,

І ти піднімаєш очі до неба – а там вже весна сміється.

І кожна мить стає така цінна враз, як альбом фотографій дитячих.

Там стільки митей ще і можливостей.

Ти гладиш світлини і плачеш.

І сльози потроху змивають невпевненість, а під нею проявляються відповіді.

Найбільше щастя – там, де твій дім.

Там, де ти можеш радіти.

Там, де ти сієш віру й надію – і з них проростає розсада,

Там, де тобі можна бути собою,

Там, де тобі завжди раді.

Там, де тебе розуміють з півслова, й те слово – твоєю мовою.

Там, де вітер свободи незламний

блукає рідними горами.

Там, де Господь приходить у тиші

І тихо бере на руки,

Там, де сьогодні ти ще молодий, а завтра вже бавиш онуків.

Там, де ніколи не бракне світла,

і навіть у хвилі тривожності

там є за що міцно-міцно триматися,

без чого жити не можна вже.

***

зимове замерзле небо

просить погрітися в серці

там йому добрий сховок

там йому тихо і певно

– може, йому не казати? –

ритмічно бамкає в скронях – 

просто тримати

за руку

руку  

на пульсі

на нерві

небо весніє поволі

долоні його тепліють

– ти думаєш я не знаю? –

шепоче очима самими  

сонце заходить за обрій

щоб завтра настав світанок

щоб ти новий народився –

із крилами за плечима.

***

Переможемо!

Найдовший і найстрашніший місяць…

Минув.

Місяць як рік. Тридцять днів про війну.

Ми навчилися жити,

не пам’ятаючи, яка сьогодні дата і день.

Відлік від двадцять четвертого.

Від перших вибухів і сирен.

 – Я в ту ніч пізно ліг. Довго крутився, не міг заснути.

Взяв телефон прочитати новини – не може бути!

– А мені – навпаки – так спалося міцно.

А до того дві ночі – аналогічно –

сон просто не йшов, думки дурні крутилися…

 – А ми у ту ніч… якраз народилися…

– У мене таке дуже рідко буває, щоб снилися сни.

А в ту ніч… я не знаю, як навіть сказати.

Снилося, що я не знаходжу хати.

– І я…

– А мені…

Бомби. Розпач. І все у вогні.

Очі сухі нині, сльози висохли.

 Ми – Україна!

Ми є!

Ми вистояли!

Замість “Доброго ранку” – “Ти в безпеці?”

І найріднішим дзвінки – щовечора.

Думати про зараз і про майбутнє. Навіть вчитися.

І кожну вільну хвилину – молитися.

Вдих – віра.  Видих – свобода.

Ми переможемо, мій вільний народе!

***

Повертаються бузьки

Повертаються бузьки.

Повертається голос в слова.

Де-не-де серед пролісків

можна на спокій натрапити.

Україна – прекрасна і, як ніколи, – жива.

Кожну рану від вибуху

небом Господь залатує.

Повертається пам’ять.

І люди з далеких доріг.

І кожен постріл вертається вбивцям сторицею.

Повертаються воїни після бою живі,

огорнуті молитвами тих, кого вдома залишили.

Повертається сонце, а з ним – запізніла весна,

Повертаються мрії, розтрощені вчора на друзки.

Україна – прекрасна і, як ніколи, – жива,

жилава і непереможна!

Повертаються бузьки…

***

Додому

– Оцю дьому, оцю дьодьому, –

тупцяє мале навколо мами.

Вона щось нервово шукає в телефоні,

тоді заплющує очі, ворушить губами.

Треба запам’ятати про всяк випадок

номери найдорожчих. І вона пам’ятає.

Мозок витісняє чорну безодню –

йому треба світла.

В очах білі плями.

Ще раз до сумки – свідоцтво, паспорт,

вафелька, сочок і книжка малому.

Дихати, жити, не забувати…

– Оцю дьому, оцю дьодьому.

Вона сідає на лавку, малого бере на руки –

І довго так удвох гойдаються.

В такі моменти простір маліє, звуки стихають, а час зупиняється.

Малі руці теплі такі… тулить до щік їх, цілує й шепоче:

– Ми забрали дім зі собою. Він завжди з тобою, якщо ти захочеш.

Він їде з нами далеко-далеко і хоче теж повернутися,

Його неможливо десь загубити –

Він у серці живе і в усмішці.

Він разом із нами у цій малій сумці –

Скрутився, сховався і читає твою книжку.

Мале втишується під рідний голос –

йому вже добре – мама-дім близько.

Підходить потяг.

Вона витирає сльози, бере розіспаного малого – весь її дім – і заходить усередину

– Ми переможемо! – кричить хтось далеко.

І так близько чути – у серці кожному…

Народився 1 січня 1967 р. на Волині. Доктор наук із соціальних комунікацій.

Лауреат численних літературних премій, зокрема Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), премії британського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії.

Вчився в Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, із другого курсу якого за вірші був висланий у забайкальську тайгу будувати автомобільну дорогу із в’язнями.

У 1986–1987 рр. кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.

У 1992 р. закінчив із відзнакою факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка.

У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію  на тему «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» та у 2009 р. – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій на тему «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя 1917–2000 рр. як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору» в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993–2004), викладачем, старшим науковим працівником Інституту франкознавства і керівником літературної студії «Франкова кузня» Львівського Національного університету імені Івана Франка, викладачем Національного університету «Острозька академія».

Учасник численних міжнародних літературних фестивалів.

Нині провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Член редколегій літературно-мистецьких та громадсько-політичних часописів: «Золота пектораль», «Дзвін», «Українська літературна газета» «Вісник Львівського університету. Серія журналістика», голова журі Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша,

Автор понад 2000 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 50  окремих книг, серед яких у перекладі за кордоном: США (2011, 2020), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015).

https://uk.wikipedia.org/wiki/Павлюк_Ігор_Зиновійович

МАМАЙ

Битва.

Рано темніє.

В полі – привид Мамая.

Він вмирати не вміє.

Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,

То сміється, то плаче,

Як поранена птиця,

Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.

Семиструнна шаблюка.

Щось у ньому від Бога,

Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,

Одноразові гнізда,

Пінопластові леви

Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.

Він сильніший за нього.

Його зірка ще світить

На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,

І кар’єру клепають.

Битва.

Вітряно.

Слизько.

В небі привид Мамая.

НАРОДЖЕННЯ ПІСНІ

Ніжний присмерк.

Дніпра ікона.

Над скіфською бабою – журавлі.

А там он, там он – зоря і коні,

Неба шмат на землі.

З того от вийде пісня правдива.

Після такої не шкода згинуть.

Якої долі, якого дива

Ще мені ждати у батьківщині?

Чи закрутити роман зі смертю?

Хай чорний коник мене чекає.

За білим світом, за круговертю,

Де слів немає.

Де Місяць – наче усмішка риби,

Зорею плаче космічна відьма.

І душі предків моїх – дулібів, –

Як білий вітер у травні, видні.

А далі, далі – тумани й магма.

Нема ні предків, ні навіть кисню.

Та є вже в небі

Велика Мама

І вічна Пісня.

* * *

Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.

Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.

Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Хто Ти – не знаю.

Але ітиму до Тебе завжди…

* * *

В гості мене запросила.

Поїла приворотзіллям.

У нервах, казала, сила,

Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,

Мов пес – бездомний.

Заснули ми десь о восьмій…

Мов у Содомі.

Закритий твій телевізор

Картиною Рафаеля.

То ж я забув про суспільні кризи,

Небесні закрила стеля.

У вільнім своїм падінні

Торкнулись ми кайнозою.

Калинові наші тіні –

Немов пішли за водою

До білих вогнів, до вітру,

Що спить зі сльози обличчям,

Яке я із неба витру

Усміхом чоловічим.

На відстані пісні біль ще.

Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:

Мене?

Чи сина?..

* * *

Сніг чадить.

Ліпитиму коня.

Бо дешева воля без повстання.

І давно не голена стерня

Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,

Важко прикладаючись до щастя

В тих світах, де вже немає нас,

І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.

Так цілують мертвих і крилатих.

Впізнаю себе у ворогах,

Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.

Те, що поламається, не гнеться.

Може, час життя наздожене,

Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,

І складний, ну як сніжинка кожна…

Тож лицем в замерзлому вікні

Стане, може, квітка придорожня.

Ґнотик свічки веною стає

І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.

І чується мені

Наперед написана історія.

«БРАТАМ»

Від болю – горілка…

Із болю – пісня.

А в пісні – і щем, і бунт.

Це – прірва.

До неї прийти не пізно,

Почувши Божу трубу.

Я мрійно біжу

По хмаринах білих

У друге дитинство аж.

Апостоли так по сльозині бігли…

Маловір’я.

Мандраж.

А ще ця відраза до віршів.

Голо.

Костильно дзвенять слова.

Браття московські,

Ви ж не «моголи».

Як зрозуміти вас?..

Я ж вас… та я вам…

Ну що ж ви… гади?..

Я знаю, не ангел теж…

Спалили, як «фріци»,

Мою сільраду

І про любов галдите.

У спини стріляєте

Сито й підло.

У вас же Поети є!..

Літає печаль на модерних мітлах,

Криваву «пальонку» п’є.

В семи поколіннях

Хтось вити буде

Про ваш братовбивчий шал.

Я знаю, між вами є також Люде…

І їх мені тихо жаль.

Із болю – горілка…

З горілки – пісня.

А в пісні – і щем, і бунт.

Це – правда.

До неї прийти не пізно

Під шосту Божу трубу.

* * *

Хочеш-не-хочеш, а важко бува –

Матюкнуся, зм’якну, згадаю Бога.

Біле коло від нечисті намалював –

Сам не можу вийти із нього.

Вітер гуляє сам по собі,

Тихий – мов голос в печерській лаврі.

Дерева – дороги туди,

Куди ще ніхто живим не добіг.

Вечір – як запах лавру.

У нашом світі знову війна

І знову весна, нарешті.

І жити не хочеться без вина,

Бо знову звірині закони честі.

Хмарини біленькі летять, летять.

Стара комсомолка.

Мітинг.

Заморською піснею наша б…

Свою територію мітить.

Отак би, як жовтень, спалив усе –

Й пішов би Чумацьким Шляхом.

Мені не потрібен ні біль, ні сенс…

Лиш клітка з чудним жар-птахом.

Відкрию ту клітку – немов порву

Своє білокрейдне путо…

Для того, може, тут і живу –

Щоб клітку чиюсь відімкнути.

СОПІЛКА

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом

Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса.

Ой, дідусю, я знову романтик на білім коні.

Ви не бачили, ні, ви не знаєте ще нареченої.

Дуже шкода, що ми не поклонимось в ноги вже Вам.

Будуть правнуки Ваші гуляти з вітрами зеленими

І без Вас проводжати лелек сиротлива трава.

Наша річка ще стан лісовий перев’язує поясом.

Тільки люльки багать, що розводилась дідом, нема.

Наші коні тепер, білі коні невчасно напоєні.

Без бабусі дівчиськом розпатланим ходить зима.

І минають літа… Рідний край, на рум’янку настояний,

Розуміє печаль одиноких ранкових зірок.

Покоління моє, звісно, тілом також заспокоїться,

Їх букет притуливши до серця, як маку вінок.

А сопілка, сопілка, сопілка з калиновим голосом

Буде довго сміятися, плакати довго в мені.

Ой, бабусю, я знов пригортаюсь до нашого колоса.

Ой, дідусю, я знову романтик на білім коні.

ПОЕТ І МУЗА

Я тебе ніс, як свячене вино у долонях.

Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини.

Голі русалки пливли на некованих конях.

Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни.

Я тебе в ніч у траві ворожбитській розхлюпав —

І по краплині устами збирав, наче мед.

Ох же і люба мені ти! Ох же і люба!

Ти моя муза, а я твій осінній поет.

Приспів:

Давай вино запалим грішне

В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.

Святе вино вип’єм за нас,

Як перший раз, як перший раз…

Відстань між нами, неначе між струнами, – пісня.

З раю прийшла ти до мене — туди й поведеш.

Нам починати веселе весілля вже пізно,

Але кохатись, кохатись ми можем без меж.

Знову нестиму тебе, як вино у долонях,

Милу, наївну, у травень трави, що мине.

Бачив тебе я на древніх, як небо, іконах.

Ти молитовно й шалено любила мене.

Приспів:

Давай вино запалим грішне

В ту ніч п’янку, в ту ніч всевишню.

Святе вино вип’єм за нас,

Як перший раз, як перший раз…

ХЛІБ ДИТИНСТВА

Пироги бабусині із вишнею,

Запахом весняної землі,

Пам’яті, що вас у серці вишила,

Доторкнулись криком журавлі.

Я сиджу під соснами і згадую

Ті сільські святкові вечори,

Про які, назвавши їх багатими,

Прадід мій зі мною говорив.

«З давнини, – казав, – щось добре втрачено.

Чи то спів? Чи, може, дзвін коси?

Котиться життя людське калачиком,

Поки час його не надкусив…»

Сутеніє.

З лісу мрійно вийшов я

У луги на танець журавлів

Із моїм дитинством,

Ніжно вишитим

Стеблами пшениці на Землі.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

На душі, прохолода.

Навіть півень затих…

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх…

ЛИСТИ ДО БОГА І ДО МАМИ

Усміхнена патлата темнота.

Дитячі сни мені іще раз сняться.

А зорі в сірім погляді кота –

Мов іскорки вина мого причастя.

Ікони мироточать, сплять гроби

В підвалах мого внутрішнього замку.

Не вмію я нічого не робить…

Пишу листи до Бога і до мамки.

В рядочках перших першого листа

Сказати хочу, що живу, як вмію…

Ти, мамо, Там, напевно що свята.

Молюся я до Тебе, до Надії…

Назвали так тебе мої діди.

Я з ними ріс.

І ти була із нами…

В серцях твій образ вічно молодий.

Лиш не питайте: як воно – без мами…

Тут залишивши сина і дочку,

У двадцять сім пішла ти, мам, до Бога.

І пуповина, схожа на ріку,

Між нами молитовною дорогою…

Ріку спинила смерть, неначе гребля.

В земнім бутті без мами ріс, живу.

Всевишній знає наших душ потребу.

Ну а тіла нагадують траву.

А ти лежиш під каменем, красива,

Вже стільки літ, як я в житті земнім.

На жаль… чи благо… не ставалось дива –

Ти не прийшла.

До тебе йти мені.

* * *

Я мав твій хліб і пив твоє вино.

Вітриська кіс уста мої сушили.

Твій рід старіший за Христа – як Ной, –

Якого дощ очистив і окрилив.

Ти те, до чого звикнути – ніяк.

Продати можна, а купити – в біса!..

Я зовсім – ти, а ти – хоч трохи я:

Сльоза, трава, метелиця, гульвіса…

З варяг – у греки.

З церкви – в козаки.

Повстання, бунти, крики революцій!..

Годована з ворожої руки

Своїм же хлібом, мішаним на муці.

З тобою важко й високо мені.

Хтось жартував, а ти любила справді.

Сміялася, як іскра у вогні,

І плакала, щоб мій не бачив прадід…

В гаях, в корчмі, на гетьманських балах –

Співала – вся глибока і дитинна…

Твоєї долі зламана стріла,

Тебе я вибрав генами,

Вкраїно.

ВЕЧІРНІЙ РОМАНС

На добраніч, поля. На добраніч, ліси.

Безпритульність якась така…

Я би в друга сьогодні коня просив

І в корчму від тебе втікав.

Тільки місячні коси твої летять

Крізь шляхи снігові мої.

А в корчмі на гітару ридає тать,

Наче брат усіх солов’їв.

Нетутешнє таке щось навіки тут.

Сива пластика тіл і душ…

А циганок любов – як розлита ртуть

На мою світову біду.

Над свічками висить сигаретний дим.

Хочеш в Бога вір, хоч – не вір…

Я від тебе іду таким молодим,

Бо й життя – мов короткий вірш.

Ще за всім пожаліємо ми колись.

Ну і що? Буде милим сон.

Журавлі он поплакали – і знялись,

Бо природи такий закон.

Бо природи такий закон:

Хто обмане себе, той щасливий тут.

А хто чесний – щасливий там…

Місяць плаче. І сльози роси течуть.

Зійде Сонце – з чужим ім’ям.

Зійде Сонце – з чужим ім’ям.

На добраніч, поля.

На добраніч, ліси.

Безпритульність якась така…

Я би в друга сьогодні коня просив

І з корчми до тебе втікав.

УРИВКИ-МОНОЛОГИ ІЗ ДРАМАТИЗОВАНОЇ ПОЕМИ «БУТ»

БУТ

А буває — за ніч виростаєш до неба неба.

Підпираєш його, доки пальці спече зоря.

Коли робиш людину — в таку пропадаєш небуть,

Що, здається, дістанеш до сміху Поводиря.

Він такий, ну такий, як надщерблений лід із крові.

Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?!

Відбиваєм свій шлях у блискучих білках корови ―

Від землі — до Землі, від Землі — до солі землі.

…Коли робиш людину — то рвеш пуповину Бога

І сплітаєш її із корінням і плодом лип.

Мефістофель ламає об вічність дороги-роги,

Де ми, друже, з тобою пісню свою знайшли.

Наче кості, спліталися тіні із плоттю пісні,

Що дзвеніла, пускаючи скрипку на самоплив…

А буває — за ніч виростаєш із пут залізних,

Босоного гасаєш душею по цвяхах зоряних злив.

Ох, як сумно і мудро: забезпечена злотом воля!

Син від мами відмовився ради спасіння всіх!

…Слава! Жінка! Гроші! Престоли…

Тільки в смерті й дитини над цим однаковий сміх.

ГОЛОТА (йому назустріч)

Коня мені! Коня! Я вже навчився жити!

Не треба ні стремен, ні шпор, ані сідла…

Хай — коники в траві, біжить за мною жито

І запорозьких неб червона ковила.

Хай — грива по вітрах розстелиться хвилясто,

Крізь мене протремтить земне тепло коня,

Щоби, якщо уже упасти, то упасти:

У пекло, чи у рай! ―

Щоб довго не куняв.

Дощі такі важкі, мов цвяхи у Христоса,

Приб’ють мене й коня до рідної землі.

Ще два хрести замруть в осіннім безголоссі,

Самі собі раби, дружини й королі.

І будуть біля них, як пісня настроєва,

Та замкнута печаль, той тупуватий сміх…

Ворожі голоси, неначе здобич лева,

Яку він вже догнав, та ще не переміг.

Коня мені! Коня!

Бо я ж іще тутешній!

З майбутнього себе баладами притяг.

Бо ж поки що воно

Усе мені належить.

Коня мені, коня!

Життя мені!

Життя!

БУТ (обводить поглядом Запорозьку Січ)

Тут недавно ще відьми шигали

На куцих мітлах,

Витираючи косами

Крові сльозинки

З листків ожин.

А сьогодні, сьогодні

Пасеться тут польське бидло

І катує мене

Католицько-папський млин.

Вже й горілка чомусь не бере

Ці летючі плоті.

А любов, далина —

Поцілунки сумних жабів.

Ще не осінь. Не осінь,

Та вже опадають злоті

На посріблені душі

Й привласнюють нас собі.

Як усмішка безногого,

Мудра вона й надійна.

Пообвітрює очі, а серцю —

Роби, що хоч!

То від роду людського

Земля захищається війнами,

Як хрестами й антихристи

Захищаються від потороч.

Гостре… гостре життя й коротке.

Ще ж весна.

А весною жовтіє сніг…

Так багато світанків і весен —

Вдесяте, всоте…

Тільки юність одна.

Тільки юність одна мені!

Ми — як в горлі собаки…

Рахманні печалі неба,

Що не здатні на помсту,

Бо всі християни вже!..

Ну а що, якщо треба помститися,

Кровно треба

Зі своїх ворогів

Наробити лихих пожеж?!

ОНУШКЕВИЧ

Ця кривава романтика

Ще ні одному люду

Не приносила щастя.

Бо щастя — це спокій, хліб…

БУТ

Розумієте?!.

Злодію…

Злодію найбільше щастя —

Украсти,

А господарю —

Салом торішнім

Змазати зчовгану вісь Землі.

Ліпше, хай хтось один відгрішить

За християнський люд наш,

Той, кому все одно вже —

Менше гріхів, а чи більш…

Будуть печально довго

Гнути його могутні —

Доки гірку нервозність

Змінить солодкий біль.

БУТ

Читаю камінь гетьманських могил.

Дзвенять мечі й бандури наді мною.

Козацька “чайка” скрикує “киги!”

Пливе до Сонця часом і водою.

А сивий вечір їде на волах —

Поволі, так, що вітер не догонить,

Де ще димиться кров’ю ковила,

Бог миє руки в тріснутому дзвоні.

Йому не стало глини для добра.

А та, що змив, придатна лиш на роги.

Як товариство крикнуло: “Пора!”,

То кожен став ліпити свого бога.

Пішли на це і глина, і сніги.

У когось Бог із воску, навіть з хліба.

Є бронзові і кам’яні боги,

Із биркою старою замість німба.

Вбиває цвяхи тілом в них юрба,

Коли розлюбить після вознесіння…

Могильний камінь…

Він мовчить хіба?

Він також Бог.

До сьомого коліна.

(Обіймає самотній могильний хрест).

ГОЛОТА

Я вже теж за державу!

Вже теж за державу я…

Скрізь хрести, як шаблі,

Стирчать із могил по пояс,

Мов дзеркальні шаблі,

В яких відбивається світ.

Учорашні раби

Корчать в ньому таких героїв,

Що столітні шаблі

Стають криваво-криві.

Спотикається кінь.

Недопита роса ще

У ямах із-під копита.

Усміхається дзвін,

У якому гніздо сови.

З горла зорі пливуть…

Нам над ними ще жити й жити!

А ви кажете, що

“Кінець світу…

Кінець світу!” —

Кажете ви!

Ще ж в колодязі Сонце відбите

Живе і спрагле!

Ще ж високі пташки

Не самотні, бо є в них серця…

Нащо ж, нащо ж себе,

Наче скелі, ми порубали?

І обличчя історії нашої

(Ламає шаблю до коліна)

Переламана шабля ця.

БУТ (обертається до своїх козаків, відпихаючи охорону)

Що ж…

Я знав.

Я це знав.

За державу сильніше серце.

А за серце сильніша осінь —

Сестра судьби.

Зрадив друг.

Ну, чого ж?..

На Іуду й Христос не сердився.

Це законний закон

Природи і боротьби.

Лиш цікаво:

Чи зрада —

Це облітання листя?

Солов’ї виріюють…

Зрада гнізда це, чи ні?!

Всі ми люди.

Жити хочемо… їсти.

Я прощаю тобі,

Друже-зраднику Ніс.

Це не тільки вкраїнці!

Так зраджують всі народи.

Просто загнані ми.

Вже відгризли лапу і так.

Запорожжя одне —

Як кривавий ковток свободи.

Ми — оточені звірі:

Поляки… москаль… турчак.

Я прощаю тобі, мій народе,

Розп’яття тіла.

Хрест висів у мені вже давно.

Я це розумів.

З нами знову зима.

Все нагріла хустина біла.

Прийде знову весна.

Буде знову весна

По… мені, зимі!..

В мене син підростає.

Дасть Бог,

Павлюки не вимруть.

Бо ж повстання — одне,

А продовжити рід —

Святе.

За життя ми не знаєм,

Які там, у пеклі, виміри.

Я прощаю усім.

Невдячним нащадкам теж.

БУТ (у завірюху)

Ох, сніги…

Ці сніги аж по душу мене завіяли…

Зеконом мене, доле,

Трохи мене зеконом,

Хоч однаково чорні

Ліси весняні й осінні…

Працювати Людиною весело.

А орлом?

Був я білим орлом

Десь у сьомому,

В сьомому аж коліні.

Розуміли мене.

Бутом звали мене шаблі.

На списах розпиналась

Душа моя — блудниця.

Полювали на мене

Із соколом королі,

Папа чорта бажав,

Адже чортом вважав —

Відлюдником.

Щастя світла безодня

Манила мене крилом.

Пеклокосі шляхтички

Брів батогами били.

Вечорами

Так проклято

З другом сидів

За дубовим столом

І витягував медом із себе

Болі мої прожилі.

Зеконом мене, Боже.

Я — перевізник мрій…

Ця юрба проклинає

І ніжить мене,

Як рану.

То червоний Дніпро,

То гарячий Дніпро в мені

І я киплю у Дніпрі.

Повстання своєї душі

Вашим

Роблю

Повстанням.

Лід.

Варшава бліда.

Плоть димить до небес.

Я кістками згадую Лету.

Кружать ворон, чернець,

Зрадник друг і пес…

А у сьомім коліні

Нащадок

Стає

Поетом…

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ

Зустрів учора старого друга

За чорним пивом.

Пустили наше буття по кругу,

Сумні, щасливі.

Пили душевно за тих, що в морі,

За тих, що в морзі…

За те, що час наш, як потяг скорий,

Пішов по торзі.

За те, що трохи іще зосталось.

Чого?

Навіщо?

Гріхи й тривоги,

Як води талі,

Зійдуть у вічність.

Прийти ніхто вже не обіцяє

До комунізму.

Куди? Навіщо ми поспішаєм?

Хіба на тризну?..

…Сиділи з другом

За чорним пивом

Під жовтим кленом.

Було нам ранньо,

Було красиво,

Було зелено.

Летіли птахи, пір’я скидали.

Лилася пісня.

Дзвеніли сипко в друга медалі

Об хрест залізний.

А я в дарунок дістав із сумки

Книжку поезій…

Було нам вічно,

Було нам сумно,

Було тверезо.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,

Яким у вічність душі вертепні летять.

Прийшов Христос, як у пустелю.

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.

Натовп стиснувся в кулак і затих.

Христа по спині поплескали ніжно, чесно,

Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,

Підкинув суху галузку в старий вогонь

І запитав, як колись Варраву:

Як вони звуться?

Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли

Із

Його

Долонь.

Тиховська Оксана Михайлівна — доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри української літератури ДВНЗ «Ужгородський національний університет». Коло наукових інтересів: етнопсихологія, український і світовий фольклор, міфологія, народні вірування та ритуали, психоаналіз, чарівна казка. Автор понад 70 наукових праць, монографій «Українська народна чарівна казка: психоаналітичний аспект» (2011), «Магія та міфологія в українському фольклорі Закарпаття: етнопсихологічний аспект» (2021).

2022

Від бомб здригаються міста,
Осиротілі діти плачуть…
Тремтіть, рашисти, біль утрат
Вам Україна не пробачить!
Нескорений козацький дух
Нащадків надиха до бою –
Ілюзії кремлівських слуг
Вже тонуть під Дніпра водою!
Безславно гине кацапня,
Ординською умившись кров’ю!
Огидне путінське сміття
Герої геть метуть в москов’ю.
Нам міць дає батьків земля,
Дух єдності не подолати!
Мир і оновлене життя
В руках вкраїнського солдата!

***

Народе мій, незламний, непоборний,
Висока волі нашої ціна!
Ще трохи – і впаде режим потворний,
Який сплодила д’явольська москва!
У снах страшних присняться московитам
Наш Маріуполь, Буча і Херсон!
І душі українців вбитих
Розвіють їх пропагандистський сон!
Прокляттям для рашистської орди
Озвуться сльози кожної дитини!
Від долі ворогам не утекти –
Наші герої їх у пекло скинуть!
Розплата за скалічені життя,
Зруйновані міста і села,
Буде страшна, небачено страшна!
Мордор чекає участь не весела!
Тих, хто мовчав, як нищили Ірпінь,
Тих, хто радів ракетам в Волновасі,
Ніщо вже не підніме із колін –
Раби безликі в своїй темній масі!
Тавро убивць увінчує чоло
Усіх байдужих, ситих московитів.
Їм кулі, бомби не летять в вікно,
Та душі їх давним-давно убиті…

 «Казка про Тараса – володаря часу»

Драматичний етюд

Автор 1

Десь колись в одній країні
У весняний світлий час
У сім’ї  хорошій, добрій
Народився  син Тарас.
І батьки  йому раділи,
Сестри тішились й брати.
І  судилось тому хлопцю
Шляхом мудрості піти.

Автор 2

Сяяв місяць, всі дрімали,
Ніч  накрила все кругом.
Раптом в золотій  хмарині
В хату  завітав Дід Сон.
Він схилився над хлоп’ятком,
Йому щастя побажав.
Потім віялом чудесним
Своїх дочок поскликав.
Прилетіли Доля й Мрія
Й подарунки принесли:
«Хай цей хлопчик завжди мріє
І  крокує до мети!»

Доля:

«Хай цей хлопчик стане  сильним
І підкорить  простір й час!
Хай знайде  диво-царівну,
Змієм вкрадену у нас!»

Мрія:

«Хай  врятує він красуню
Й з нею змінить  все живе!
З його слова  зерном правди
Нехай  воля проросте! »

Доля:

«Я йому дарую силу
Плести з слів диво-вінки
Прикрашати ними землю,
Й радість людям принести!»

Мрія:

«Як він буде малювати,
Образи зійдуть з картин,
Буде мати ним пишатись,
Що такий розумний син!»

Автор 1:

Довго тішились красуні,
Розглядаючи хлоп’я,
Аж до них незграбно, тихо
Зла Недоля підійшла.

Недоля:

«Що натішилися? Досить!
Дайте і мені сказать,
Я також хлоп’яті хочу
Щось цікаве побажать!
Так, врятує він царівну,
І сплете зі слів вінок,
Та його життя дорога 
Буде зовсім не з квіток.
Доведеться поблукати
Йому в горах та лісах
Перш ніж шлях знайде до щастя
Й буде нелегкий той шлях!»

Автор 2:

Так сказала й геть майнула
У свої сумні світи.
Доля бачила це й чула
Й поклялася берегти
Те хлоп’я від бід й напастей
Й подарунок принесла –
Перстень з променів на щастя,
Щоб  в душі весна жила.

Автор 1:

Час минав, роки летіли,
Виріс легінем Тарас,
Він писав чудові вірші
Від яких спинявся час.
Його кликали до себе ті, хто сум на серці мав.
І своїм чудовим словом хлопець рани всі зціляв.

Автор 2:

Якось він забрів в країну,
Де давно вже зникнув сміх:
Викрав змій в батьків царівну
і поніс в далекий світ.
Тут Тарас відчув потребу
цю царівну віднайти,
Попросив підтримки в неба,
змія щоб перемогти.

Тарас:

«Як мені здолати змія й двоголового орла,
Щоб  на волі опинилась  ще не бачена краса,
Щоб сміялася царівна і дзвенів дзвіночком сміх
В кожній хаті королівства й сум спинить його не зміг?
Чи зібрати сльози-перли  із  троянд й очей малят,
Розмішати їх з промінням й освітити  темний сад,
Де за деревом гілястим причаївся хижий змій,
Де  орел вже гострить дзьоба, кажучи: «Ти – також мій!»? »

Автор 1:

Йшов  Тарас  шляхом незнаним,
вкритим тернами і склом,
Черевики стали шматтям,
у повітрі пахло злом.
Де він йшов, там все ясніше
вмить робилось навкруги,
Він складав вірші-перлини
й світ звільнявся від туги.

Автор 2:

Аж за обрієм  нарешті завиднілася гора,
Там, десь на самій вершині, причаїлася біда.
Жив  там  змій  страшний  й підступний,
Що царівен викрадав,
Темряву  страшну, гнітючу
На весь світ він насилав.

Змій (сидить на троні):

«Я тут цар! Моя скрізь влада!
Хай мене боїться світ!
І для всіх одна порада:
Зносьте дань до цих воріт!
А дівчат своїх найкращих віддавайте в мій полон!
Хай тремтять усі народи перед мною і орлом!»
(Навколо нього йдуть хороводом дівчата в різних національних костюмах, звучить  музика)

Автор 1:

Раптом до дверей палацу
Хлопець мужній підійшов!
Змію зло він не пробачив
Й  зруйнував імперський  трон.

Тарас:

«Змій, тебе я  зневажаю
Й викликаю на двобій!
Зла ти натворив без краю
Про   майбутнє  і не мрій!
Я прийшов звільнить принцесу,
Що ти вкрав біля Дніпра,
І помститись за безчестя,
Що вона перенесла,
І за сльози, що пролили
Батько, матір і брати.
Вони так її любили…
Ти їх вбив мечем туги!
Зла ти натворив  немало:
Села зруйнував й міста!
Тож сьогодні день останній
І для тебе й для орла!»
(Розриває символіку московії)

Автор 1:

Тараса слова пророчі
Знищили оселю зла!
Змій закрив огидні очі.
В залу дівчина ввійшла…
Так Тарас звільнив царівну,
Що Вкраїною була,
Перстень їй  віддав безцінний,
Щоб  по стежці щастя йшла.
Інші теж прийшли красуні,
Що їх визволив Тарас,
Вже вони позбулись суму,
Стали вільними ураз!

Автор 2:

Але раптом зла Недоля
На дівчат наслала сон,
І своїм закляттям кволим
В бій вступила з Тарасом.

Недоля:

«Хай їх всіх здолає втома,
Хай століття мирно сплять!
А ти поруч, непомітно
Будеш коли них літать!
Розбудить диво-царівну
Зможуть твої земляки.
Як тебе вони почують,
То знайдуть і шлях сюди!»

Тарас:

«Ні! Прокинеться царівна
І прийде до рідних в снах,
Вона буде завжди поруч
В їхніх стомлених серцях.
А колись її за руку
Я додому приведу!
І вона забуде муку,
Радість спопелить біду!»

Автор 1:

Так сказав й Недоля зникла,
Підкорив собі він час…
А минуло два століття
Й та царівна вже у нас.
Йде пліч-о-пліч із Тарасом,
І радіє вся рідня.
Наш Тарас – володар часу,
Він живий й до цього дня!

***

Дух лицарства живе у наших генах!
І від часів козацтва та УПА
Хоробрість й мужність незбагненна
До наших воїнів сьогодні перейшла!
Вони ідуть і знищують примари
Чужого світу, ненависті й зла:
Й рашистів-нелюдів женуть отари
У край без сонця, світла і тепла.
Наші герої йдуть безстрашно й вперто,
Долаючи вогонь без сумнівів й вагань,
І в очі смерті дивляться відверто,
Руйнуючи кістяк ворожих сподівань.
Загарбники ж, продавши чорту душу,
На попелищах міст справляють бал,
Не вірять в силу Божу всюдисущу,
Чекають від антихриста похвал.
Натомість на олтар чужих амбіцій
Лягають їх знекровлені тіла.
Вони не воїни, вони – московські вівці,
В яких отрута замість молока.