Розвиток стрілецького руху в українських середовищах Галичини напередодні Першої світової війни пов’язаний з ім’ям Івана Боберського (1873–1947) – відомого українського педагога, громадського та військово-політичного діяча, видавця, редактора, журналіста, архівіста, мецената.
З ускладненням військово-політичної ситуації у Європі на початку ХХ ст. в навчальних закладах Австро-Угорщини запроваджено військово-прикладну підготовку. В Академічній гімназії у Львові, де викладав Іван Боберський, «наука стріляння» інтенсивно провадилася упродовж 1912–1914 рр. Як правило, раз на тиждень гімназисти навчалися стрільби під керівництвом професійних військових і професора гімназії. У програму навчання входили теоретична і практична підготовка, зокрема ознайомлення зі зброєю, порохом і набоями, правилами поводження зі зброєю, стрільби (в гімназії або на малому стрільбищі полку піхоти). Зокрема, 21 березня 1914 р. в таких стрільбах узяли участь 37 гімназистів Академічної гімназії. Збереглася фотографія з цих змагань, на якій як глядач та один з організаторів заходу зафіксований Іван Боберський.
Перші спортивні змагання зі стрільби, проведені товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо: Омелян Гузар – начальник, Іван Боберський – голова «Сокола-Батька». На білому полі світлини примітки Івана Боберського, внизу під ними автографи суддів змагань Нискоклона, Бачинського та Івана Боберського. Львів, вул. Руська, 20; 10 лютого 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Ідея стрілецького руху швидко поширилася в українському середовищі Галичини. 16 грудня 1912 р. у Львові зібрався міжпартійний комітет за участі Льонґина Цегельського, Степана Томашівського, Івана Боберського, Константини Малицької, Івана Чмоли, Миколи Балицького, Степана Гайдучка, Степана Індишевського, Романа Дашкевича та інших, на якому було обговорено питання створення організації під назвою «Українське стрілецьке товариство», розробку її статуту, налагодження фахового військового вишколу української молоді тощо. Однак через тактичні розбіжності створити єдиний керівний орган для вирішення цих питань не вдалося. Як наслідок – стрілецький рух розвивався паралельно в «Українському січовому союзі» (під керівництвом Кирила Трильовського), «Соколі-Батьку» (Івана Боберського) та ще в деяких самостійних осередках, непідконтрольних ні «Українському січовому союзу», ні «Соколу-Батьку».
Учасники Других спортивних змагання зі стрільби, проведених товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Йосиф Сироїд, Роман Мотлюк, Казимир Врублевський, Іван Панич, Василь Ціховляз, Василь Остапчук, Роман Носковський, Осип Навроцький, Н, Петро Пньовський, Н, Олександр Сопотницький, Олександр Довбенко, Н, Микола Левицький; 2-й ряд: два учні ремісничого відділу «Сокола-Батька», Іван Криницький, Анатоль Лукашевич, Свірський, Зиновій Дума, Іван Боберський, Василь Паліїв, Н. Внизу світлини примітка Івана Боберського. Львів, вул. Руська, 20; 19 квітня 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Поширенню стрілецького руху в українському гімнастичному товаристві «Сокіл» у Галичині сприяв голова «Сокола-Батька» Іван Боберський за підтримки таких сокільських діячів, як Сень Горук, Роман і Зенон Носковські, Євген Перфецький, Олександр Довбенко, Людомир Огоновський, Клим Гутковський, Лев Лепкий, Степан Гайдучок та ін. Так, у Бориславі в листопаді 1912 р. Лев Лепкий і Клим Гутковський активно провадили «стрілецьку науку і вправи», заохочуючи до неї українських робітників. Невдовзі стрілецький гурток набув «3 верндлї, 1 манліхер, 2 кропачки».
Пластовий доріст товариства «Сокіл ІІІ» під час вправ із крісами. Львів, 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Із розвитком стрілецького руху в сокільських організаціях й поширенням «вправ в стріляню» постала проблема закупівлі крісів та виготовлення «поцілок». У лютому 1913 р. з ініціативи Івана Боберського та за його кошти було видано «влучу для стрільців», або «поцілку» (мішень), для стрільби з крісів накладом 1 тис. примірників. На «поцілці», що мала розмір 28,5х22 см, після завершення стрільби записували дату і місце проведення змагань, результати стрільця і засвідчували їх підписами членів суддівської колегії. Іван Боберський також закупив для соколів за власні гроші дві бельгійські гвинтівки системи Комблена, щоб ті могли вправлятися у стрільбі. Планувалося також спорудити «стрільницю» (тир) для занять. Старшина «Сокола-Батька» закликала сокільські осередки провадити польові вправи та вправи зі стрільби, для цього були закуплені «фльоберти» з патронами калібру 6 мм (карабін Флобера), гвинтівки типу Манліхер М1895 і Верндль, облаштовували стрільниці тощо.
Роз’яснювальну роботу щодо організації тренувань зі стрільби для сокільських осередків Іван Боберський і старшина «Сокола-Батька» провадили і на сторінках часопису «Вісти з Запорожа». Так, у числі 77–78 за 28 лютого 1913 р. читаємо: «Устав стрілецьких товариств відкинуло Мінїстерство для поправки деяких точок. Він буде пізнїйше затверджений. Покищо можуть філії «С[окола]-Б[атька]» вправляти ся в стріляню на підставі § 5. свого уставу. Нехай куплять собі фльоберти калїбру 6 мілїметрів (15–50 к[орон]) і стріляють до влучі в комнатї. Сто патронів коштує 1 корона. Коли Т[оварист]во уладить малу стрільницю, добре обезпечену, то можна стріляти з такого фльоберту на свобіднім воздусї. Хто хоче на стрільницї товариства стріляти з більшої ручницї або карабіна, то мусить мати на стрілянє дозвіл староства і оружну карту (ваффенпас). Стрільницю треба уладити так як військову а дозвіл на ню дає староство. Військові кріси (карабіни) дістануть наші товариства «С[окола]-Б[атька]» тодї, наколи головна команда полагодить прихильно поданє «С[окола]-Б[атька]», яке відносить ся до всіх філїй. Хто хоче собі купити кріс взору Манлїхера, той дістане єго за 104 корон разом з баґнетом і ременем. Коли команда полагодить поданє «С[окола]-Б[атька]», тодї дістануть товариства якесь число військових крісів і будуть могли вчити ся стріляня на військових стрільницях. Патрони платить ся».
Володимир Неділка (здобув перше місце), Юрій Вінцковський (друге), Семен Магаляс (третє) – переможці Перших спортивних змагань зі стрільби, проведених товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Львів, вул. Руська, 20; 10 лютого 1913 р.
У 1913 р. Іван Боберський написав навчально-методичний посібник «Стрілянє до влучі», у якому подав коротку інформацію про зброю, методику стрільби, описав правила змагань зі стрільби, техніку безпеки тощо. Серед іншого там було зазначено: «В уставі філїй «Сокола-Батька» наведене є між руханковими вправами також стрілянє. Є се вправа, яка виробляє бистрість ока і підготованє до оборони. […] Кожда вправа в стріляню мусить відбувати ся під доглядом начальника чи там отамана або їх заступників. Стрілянє з 6-мілїметрового фльоберту не вимагає окремого дозволу державних властий. Наколи би товариство хотїло стріляти з більших ручниць, в такїм разї мусить уладити собі стрільницю після війскового взору і постарати ся о право стріляня з ручниць».
Іван Боберський розробив та уніфікував термінологію зі стрільби. Завдяки йому у словнику української молоді з’явилися терміни «стрілянє до влучі», «поцілка», «влуча», «стрілець», «стрілиця», «стрільниця», «степінь», «постава» тощо. Наступного 1914 р. він планував видати ґрунтовнішу працю зі стрільби, однак його ініціативам завадила Перша світова війна.
27 грудня 1913 р. відбулися загальні збори стрілецького куреня, який діяв при товаристві «Сокіл-Батько». Сокільський часопис «Вісти з Запорожа» на початку 1914 р. змінив назву з «Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств» на «Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво».
Поцілка (свідоцтво результативності стрільби), видане учаснику Четвертих спортивних змагань зі стрільби Сеню Горуку. Документ завірено суддівською колегією. Серед них підпис Івана Боберського. Львів, 7 березня 1914 р.
Популяризації стрільби серед членів «Сокола», руханкових, спортових, парамілітарних товариств і широкої громадськості сприяли спортивні змагання зі «стріляня до влучі»: перше відбулося 10 лютого 1913 р., друге – 19 квітня 1913 р., третє – 8 листопада 1913 р., четверте – 7 березня 1914 р. (п’яте заплановане на 29 червня 1914 р. не відбулося). Змагання проводили в рухівні «Сокола-Батька». Незмінним організатором і головою суддівської колегії на них був Іван Боберський. Найкращими стрільцями «Сокола-Батька» на першому «стрілянні до влучі» були Володимир Неділка (перше місце), Юрій Вінцковський (друге), Семен Магаляс (третє).
На надзвичайних загальних зборах «Сокола-Батька», 25 квітня 1914 р. в сокільській рухівні, за поданням Івана Боберського було схвалено зміну назви товариства з гімнастичного на «руханково-стрілецьке товариство «Cокіл»». Це було зроблено з огляду на те, що в організації упродовж 1912–1914 рр. активно провадився парамілітарний вишкіл членів. У травні 1914 р., після тривалих дискусій та обговорень, з’явився правильник однострою для стрілецьких куренів під керівництвом «Сокола-Батька», а також постанови для стрілецьких старшин.
З поширенням парамілітарного вишколу серед членів сокільських товариств у Галичині постало чимало питань стосовно організації стрілецтва. З цього приводу у липні 1914 р. на сторінках часопису «Вісти з Запорожа» опубліковано роз’яснення: «Не потрібно закладати осібні стрілецькі товариства, бо через се роздїлюєм наші сили, наші гроші і наш час. Коли маємо товариство «Сїч» або «Сокіл», то се товариство має заняти ся руханкою, пожарництвом, пластом а також стрілецтвом. Котра «Сїч» або котрий «Сокіл» хотять поширити стрілецтво, то пригадуємо, що в уставі товариств «С[окола]-Б[атька]» стоїть від 20 лїт параграф, що товариство занимає ся вправами в стріляню до цїли. Після закону можуть війскові власти позволити до науки війскову стрільницю лише товариствам, що мають назву «Schützenverein». Длятого треба на загальні збори товариства поставити «зміну уставу» і додати в назві товариства слово «стрілецький». Тодї буде назва звучала: Стрілецьке і руханкове товариство «Сїч» («Сокіл») або Стрілецьке пожарне і руханкове товариство «Сїч» («Сокіл»). В точцї про вправи товариства треба додати «полеві вправи», а в точцї про салю товариства додати «стрільницю». Є се зміни, потрібні лише в відносинах до війскових властий. Товариство з таким уставом носить виразно назву «Стрілецьке товариство» «Schützenverein» а війскові круги після закона можуть на відповідну письменну просьбу позичити до науки кілька крісів і позволити на стрілянє до влучі в війсковій стрільниці».
Своєрідним підсумком діяльності стрілецьких куренів при «Соколі-Батьку» під керівництвом Івана Боберського став Шевченківський здвиг у Львові, на якому були представлені: від «Сокола» – 78 осіб в одностроях, від «Січі» – 146 осіб. «Українські січові стрільці» виконали вправи вільноруч, зі списами та крісами. Про поширення парамілітарних товариств січовий стрілець Андрій Баб’юк писав: «І по цілій Галичині почали наші люде засновувати товариства «Січові Стрільці» – в яких учили молодих хлопців військових вправ. До товариства вписувався кождий, хто хотів. Впротягу одного року таких товариств було вже 86 по цілій Галичині і то не тільки в містах, але й по селах. Молоді хлопці радо вписувалися до «Січових Стрільців» і кождий навіть гордився тим, що належить до них».
Андрій Сова – доктор історичних наук, доцент, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, голова Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка
Воєнний стан у країні вносить суттєві корективи у життя українських науковців. Однак найкращий спосіб підтримати державу, на наш погляд, це ефективно працювати кожному на своєму місці. Тому 10–12 листопада 2022 року у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського відбулася вже XVII Міжнародна наукова конференція «Моделювання та інформаційні технології у фізичному вихованні і спорті». Головний організатор – колектив кафедри стрільби і технічних видів спорту. Враховуючи безпекову ситуацію та значний інтерес українських і закордонних учасників, які прагнули безпосереднього спілкування, конференцію було вирішено проводити поза межами вишу, на одній із локацій у селищі Славське.
Серед учасників наукового форуму були представники 24 закладів та організацій. Більшість дослідницьких матеріалів було подано з-за кордону, що є результатом тісної співпраці основних організаторів із закордонними партнерами, а також цьому сприяла можливість користуватися трьома робочими мовами конференції – українською, польською й англійською. Окрім номінальних господарів, науковців Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, безпосередню участь у конференції взяли представники Академії фізичного виховання і спорту імені Єнджея Снядецького з Ґданська, Інституту прикладних проблем механіки і математики імені Я.С. Підстригача НАНУ, Польської академії наук в Ґрудзьондзу, Київського університету імені Бориса Грінченка, Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, Авіаційно-космічного центру Київського палацу дітей та юнацтва, Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини, Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, Університету Миколи Коперника в місті Торунь, Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнології ім. С.З. Ґжицького, а також 2 президенти обласних федерацій стрільби з лука, представники Федерації військового хортингу України та Школи підготовки снайперів Збройних сил України.
Привітав учасників проректор з наукової роботи і зовнішніх зав’язків, професор Андрій Вовканич. Робота конференції тривала упродовж трьох днів, але основні заходи було заплановано на 11 листопада. Саме в цей день голова засідання, завідувач кафедри стрільби і технічних видів спорту, професор Богдан Виноградський від імені усіх учасників вручив вітальний диплом представникам численної польської делегації з нагоди одного з найважливіших державних свят Республіки Польща – Днем Незалежності. Було підкреслену вагому допомогу Польського Народу і Держави, що надається Україні й українцям. Відзначено дуже тісну та плідну співпрацю між закладами вищої освіти, зокрема між нашим Університетом і АВФ у Ґданську та іншими закладами освіти у Польщі.
Основна частина конференції відбувалася у форматі доповідей, дискусій та обговорень за такими напрямами:
- Моделювання об’єктів і процесів у біологічних та природних системах.
- Моделювання і прогнозування процесу підготовки та підготовленості спортсменів.
- Моделювання як метод наукового пізнання складних об’єктів і процесів у фізичному вихованні.
- Інформаційні технології і технічні засоби у фізичному вихованні та спорті.
- Аспекти безпеки у фізичному вихованні та спорті.
- Непараметричне моделювання соціокультурних процесів у фізичному вихованні та спорті.
У програмі конференції вже за традицією була і практична частина, зокрема майстер-клас з володіння найсучаснішими зразками снайперського обладнання, який провів представник Школи підготовки снайперів Збройних сил України.
У рамках роботи конференції відбулася також презентація нових навчальних видань авторства науково-педагогічних працівників кафедри стрільби та технічних видів спорту ЛДУФК, які побачили світ упродовж останнього року і які безпосередньо стосувалися тематики конференції, зокрема кілька навчальних посібників із вивчення різних видів стрілецького спорту, спортивної біомеханіки, міжнародних правил змагань, практичних і дидактичних матеріалів на допомогу снайперам, із безпеки тощо.
Ми щиро дякуємо за активну участь у нашій конференції всім її учасникам. Сподіваємося, що цей науковий захід, проведений у такий важкий і водночас важливий час для нашої Держави, став для вас корисною подією, дав відчути науковий тонус і можливість поспілкуватися й обмінятися науковим та дидактичним досвідом. Плануємо організувати такий же форум й у 2023 році!
Оргкомітет конференції
Вийшло друком виробничо-практичне видання “Нотатник стрільця”.
Практичний порадник підготував колектив укладачів: доктор наук з фізичного виховання та спорту, професор, завідувач кафедри стрільби та технічних видів спорту Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Богдан Виноградський, викладач цієї ж кафедри Андрій Демічковський, магістрант кафедри Володимир Савран та аспірант кафедри першого року навчання Олексій Шило.
Укладення цього нотатника обумовлене необхідністю поліпшити процес навчання й удосконалення умінь і навичок стрільців із вогнепальної зброї на різні відстані, зокрема на довгі та наддовгі дистанції.
Видання отримало рекомендації від начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна, генерал-майора Збройних сил України Ігоря Гордійчука, начальника кафедри вогневої підготовки факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, полковника Романа Сідора і доктора наук з фізичного виховання та спорту, професора, начальника кафедри фізичного виховання, спеціальної фізичної підготовки і спорту НАСВ, полковника Сергія Романчука.
Нотатник стрільця : практичний порадник / Уклад. Б. Виноградський, А. Демічковський, В. Савран, О. Шило. – Львів : ЛДУФК ім. Івана Боберського, 2022. – 160 с. (Зам. №251. Версія 1.1. Для службового користування*)
Нотатник розроблено з урахуванням теоретичних знань і практики застосування зброї в екстремальних умовах, а саме: використано сучасні дані, новітні підходи з методології підготовки стрільців, можливості використання різноманітної сучасної стрілецької зброї, універсальні підходи до процесу навчання стрілецької справи.
Нотатник є допоміжним дидактичним засобом, що визначає спрямованість і зміст навчально-тренувального процесу підготовки сучасних стрільців, професійних спортсменів, а також снайперів.
Видання містить терміни, одиниці вимірювання, короткі практичні поради, балістичні параметри й інші табличні матеріали для ефективного проведення навчально-тренувальної та змагальної діяльності з інструктором та без нього, що суттєво підвищить ефективність оволодіння вміннями та навичками у стрільбі в різних умовах із вогнепальної зброї. Урахувавши «роботу» з вітром, можна звести до мінімуму негативний вплив метеорологічних чинників-завад, що сприятиме підвищенню точності влучання за допомогою корегування прицільного пристрою. У різних графічних формах фіксації стрілецької сесії можна нотувати всю необхідну інформацію, що зменшує витрати часу на різні розрахунки.
Матеріал нотатника погоджено у Федерації військового хортингу України.
Видання вийшло при консультативній підтримці працівників редакційно-видавничого відділу ЛДУФК ім. Івана Боберського (керівник Оксана БОРИС).
Іванна Кобєлєва – поетка, авторка поетичної книжки “Не плач, Марі” (2014). Співзасновниця Ініціативи “Навчай українською”.
***
В місті Марії зібрались ангели.
Сурми дістали. Район Центральний.
Не так, щоб сильно ми цього прагнули,
але хто сурмитиме першим? – питають.
Один неквапом цигарку курить,
другий каже: абрикос зацвів.
Друже, навіщо тобі дерева?
Мешканцям міста не до садів.
Третій вдивляється в обвуглені стіни:
я знаю цю жінку, що тут жила,
її також звати було Марія,
вона була добра й німа.
Розбирає завали ангел четвертий.
Каже: десь тут було кошеня,
зрештою, якщо бути відвертим,
то лиш хотів робити добро щодня,
тому ось хоча би кота врятую.
П’ятий скептичний: немає корму.
Як ти кота прогодуєш?
Глянь навкруги – ми серед шторму.
Шостий байдуже слухає постріли.
Що тебе, друже, іще тримає?
Берись вже сурмити звуками гострими.
Сьомий пішов, його немає.
16.04.2022
***
Ось мої квіти, сукні й намиста.
Ось ікони вінчальні, ось лицарів триста.
Ось козацькі могили, замки середньовічні,
Ось наша звитяга і боротьба вічна.
Спалені наші села, міста в облозі,
Тривожні валізи, серця в тривозі.
Ось наша зброя, наші паролі і втрати.
Ми знаєм, для чого жити, за що помирати.
Ми все відбудуємо, посіємо квіти,
Напишемо нові книги, народяться діти.
Ми будем носити в серці усе те, що не вмирає –
Усю цю прекрасну країну, яку захищаєм,
Усі ці гнізда лелечі, співи пташині,
Дружні обійми, небо синє,
Кручі дніпровські,
Довгі дороги,
Рідні пороги,
Рідні пороги.
12.03.2022
***
Летіла пташечка із жовтим дзьобиком,
Трава хить-хить.
У пташки ранонька он на головоньці,
Її болить.
Звідкіль ти, пташечко, і як поранилась?
Я тут живу.
Вночі все небо зарум‘янилось,
Почувся гуп.
Не грім весняний, гроза зі зливою,
А звук війни.
Колись були ми тут щасливими.
Тепер не ми.
Тепер від жалю серденько гупає
За рідний дім.
Укриєм землю ворожим трупом.
Ой горе їм!
Проллється крівонька ген по доріжечці,
Дмухнуть вітри.
Лежать воріженьки на моїй стежечці.
По два, по три.
Співає пташечка із жовтим дзьобиком:
Ой час настав,
Убили ворога, поля засіяли,
Прийшла весна.
19.04.2022
***
Як виглядає облога міста?
Місто засипане снігом чистим.
Сирени протяжні.
Довго сиділи ми в коридорі,
Вибухи чутно глухі надворі
Сниться чи справжнє?
Скотчем обклеюєш рами віконні
Навхрест і навхрест. Стоїш на балконі.
Радіо грає.
Поки тривають бої за Охтирку,
Дихаєш глибоко біля кватирки.
Наче вмираєш.
Влітку ми їздили тими краями,
Де тепер танки бродять полями.
Як ви там, Суми?
Пахло липневими грозами й пилом,
А тепер віє чимось горілим
Й звуками тлуму.
В Куп‘янську люди вийшли на площу –
Прапори наші вітер полоще.
Постріли чути.
Господи радості і печалі,
Поруч із нами стій і надалі
Як Маріуполь.
15.03.2022
Андрій Кириченко народився 2.04.1978 р. на Полтавщині. Після закінчення школи вступив до військового вишу. Проходив військову службу на офіцерських посадах у Збройних силах України.
Від 2014 до 2017 року у складі 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців воював на фронтах російсько-української війни. Дотепер продовжує військову службу, поєднуючи її із творчою діяльністю. Автор поетичних збірок «Ось така війна» 2017 р., «Це наша правда» 2018 р., «Гільзи в кишені» 2019 р., «Крила ангельських крил» 2021 р.
Член Національної спілки письменників України з 2017 року. Одружений, має доньку. Проживає у місті Біла Церква Київської області.
Лауреат літературно-мистецьких премій імені Василя Симоненка (м. Лубни, 2019 р.) й імені Івана Нечуя-Левицького (м. Біла Церква, 2019 р.).
Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея (м. Ужгород, 2020 р.);
Лауреат літературного конкурсу імені Леся Мартовича (м. Львів 2020 р.).
Лауреат регіонального літературного конкурсу імені Івана Франка (м. Одеса 2021 р.).
Лауреат І Всеукраїнського літературного конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника (2021 р.).
День дев’ятий
Была среда, четвертый день войны…
Виктор Третьяков
Було спочатку слово, і слово стало Богом,
Спочатку був наказ, а потім бій.
У слухавці хрипіло – Утримати дорогу!
Вони ось – ось вже вийдуть по прямій.
Вже чути гуркіт танків і посеред світанку
Солярний дим розмазав силует.
Асфальт вминають траки, хвилина до атаки,
І на броні вже розрізнялась «Z».
Мов стиснута пружина. Згадалася дружина,
З донькою їх притиснув до грудей…
І вже не відступити – у нас в підвалі діти,
А їх колона поруч вже гуде.
І раптом страх розтанув як протяги туману
Під променями сонця на броні.
І ось вже спалах-вибух! Грім, полум’я і вигук:
– Гори, падлюка! До кінця гори!
Спочатку було слово, і заповідь не нова
Та ми не відчували вже вини.
За Харків і Гостомель, Чернігів і Житомир…
Йшла п’ятниця, дев’ятий день війни.
04.03.2022
На братских могилах не ставят крестов,
Но разве от этого легче?
Владимир Высоцкий
Могилою стала квітуча земля,
У виразках вирв і пожеж
Чорніють колони, вогонь догоря,
І склад особовий, авжеж,
Завмер на узбіччях в кривавім багні
І розум згасає в очах.
Як мотлох смердючій росії сини
Лежать на вкраїнських степах.
В руїнах Чернігів, Житомир, Бердянськ,
Під Києвом люті бої.
Гостинні «брати» завітали до нас,
Прислали дарунки свої.
Та смерть пропаганді не вірить давно,
І щедрі збирає жнива.
Приціл Bayraktarа – цікаве кіно,
І помста – не просто слова…
А там, де останній їх танк догорів,
Там соняхи будуть цвісти.
На братських могилах не буде хрестів.
Навіщо нам в полі хрести?
02.03.2022
На сторожі
Моє сонечко спить на моєму плечі,
Безтурботно лоскоче своїм волоссям.
Ми удвох із ранком – мов глядачі.
А тепло від подихів теж сплелося.
Я не можу порушити дивну мить,
Зруйнувати рухом необережним.
У вікно проглядає стигла блакить,
Але поки що ми їй не належим.
Ланцюгами солодких завітних мрій
Твої очі надійно до снів прикуті.
Я торкаюсь губами тремтячих вій –
Мов в люстерко, хочу в них зазирнути.
Але ти не бійся: не розбуджу,
Я чекаю, хай навіть рука затерпне.
Стережу світанкову твою стежу,
Хоч тримати себе взагалі нестерпно.
А надворі настирливо вже шумить
Невідкладна буденність та плин новин.
Я стою на сторожі твоїх сновидь,
Хоч недовго, хоч кілька зайвих хвилин.
10.06.2021
2022 рік стає переломним в історії України. Війна внесла корективи у наше життя. Саме тому необхідно всебічно зважити перспективи особистого розвитку і подумати про здобуття освіти. Хочете жити краще в успішній країні — обирайте освічених та досвідчених. Обирайте Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського!
Ганна Никорович народилася 26 грудня 1998 року в маленькому селі, що на Івано-Франківщині.
У 2021 році закінчила Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Зараз проходить службу у військовій частині 3018 НГУ, що дислокується в Гостомелі.
***
І небо затягнулося дощами,
Воно навчилось плакати й кричати
Людськими голосами…
В холодну ніч під вибух канонади
Правду хотіли навіки навчити мовчати.
Розтерзану землю ділили,
Брехнею її засівали
І кров’ю святою її поливали…
Вона від болю страждала,
Молилася, щоб її врятували,
Щоб не треба було
Червоні світанки стрічати,
Бо вже втомилася вона
від болю, сліз і крові,
Що випали на її, долю.
Просила, щоб закінчилась війна,
І ми не знали більше болю,
Щоб не лилася кров свята,
А всі живими повернулися додому.
Бо заплатили ми сповна
За те, що вже давно обрали волю.
***
Герой, захисник, вірний присязі,
Далеко від дому, забувши про втому,
Ти пішов захищати життя,
Справедливість шукати,
За правду стояти…
Боротись із силами зла…
Герой, захисник, вірний присязі
Ти вірив у силу добра,
Знав: правда повстане.
Навіть, якщо у кайдани її закують,
Не буде мовчати ніколи
Той, хто вірить у волю
І знає, якою ціною дісталась вона.
Герой, захисник, вірний присязі,
Знав: правда зірве кайдани –
Справедливість повстане,
І добро переможе –
ніколи ми більше не станем рабами.
А святою землею не буде ходити орда,
Бо на захист держави стали герої,
Що вірні присязі одній на все життя!
***
Руйнуй, ламай і знищуй все, –
Не тобі за це відповідати?
А в чому винна мати,
А дитинка, що втратила тата,
А очі, що тільки вчились кохати…
Не тобі за це відповідати?
Ця земля не пробачить більше зради,
А рани кровоточать, правда,
Душа болить
За тих, хто більше не з нами.
Знаєш, не час мовчати
І вину на інших перекладати.
Бо вам за все відповідати!
Маркіян Якубяк — доцент, кандидат філологічних наук, приват-професор Львівської національної академії мистецтва, відмінник освіти України – відомий перекладач французької літератури українською мовою.
Учасник конференцій Європейської ліги інститутів мистецтв (1990, 1992). Організатор і ведучий французькою мовою семи концертів хору «Антей» та камерного оркестру Львівської національної музичної академії (Франція,1997).
Автор понад 90 публікацій. Укладач першого в Україні «Словника термінів мистецтва /французько-український, українсько-французький/ (з ґрифом Міністерства освіти і науки України), співавтор першого в Україні «Англійсько-українського словника термінів мистецтва», співавтор «Короткого словника склярства».
Окремої уваги заслуговують його переклади французької драматургії, поставлені на сцені Львівського національного театру імені Марії Заньковецької: «Кнок» Жюля Ромена, «Загадкові варіації» Еріка-Емманюеля Шмітта, «Дама з камеліями» Александра Дюма. Творча майстерня «Театр в кошику» поставила на сцені в перекладі п. Якубяка п’єсу «Дві панянки — на північ» П’єра Нотта. Театрознавчий журнал «Просценіум» опублікував кілька п’єс у його перекладі.
Важливе місце в доробку посідає переклад «Словника театру» Патріса Паві, опублікований Львівським національним університетом імені Івана Франка (2006) і відзначений Премією імені Григорія Сковороди Французького посольства в Україні (2003) та Дипломом Львівської обласної ради (2007).
Вірші Моріса Карема (переклад з французької)
Доброта
Треба яблук нарвати багато,
Аби кошики повні були.
Треба довго роками чекати,
Щоб співучими стали сади.
Тільки нас не потрібно багато,
Щоб краплина одна доброти
Стала яблуком ясним сіяти,
Котрим діляться щирі брати.
Птах
А коли той птах йому зловивсь,
Він обрізав птаху крила.
Та прудкіш ще птах майнув у вись.
А коли той птах ще раз попавсь,
Він йому обрізав лапи.
Птах поплив, неначе барка.
Він тоді у гніві зрізав дзьоб,
Серцем птах, піднісши лоб,
Став співати співом арфи.
І нарешті голову він стяв.
Але там, де раз хоч впала кров,
Кращі ще птахи знялися знов.
Художник
Взявсь малювати він річку –
Витекла геть з полотна.
Взявсь малювати синичку –
Пурхнула раптом вона.
Вирішив вивести рибку –
Вибила хвостиком рамку.
Далі узявся за зірку –
Пропалила врешті дірку.
Серед картини в журбі
Раптом малюються двері.
Повідчинялися двері –
В замок зайшов він тоді.
Золоте теля
Ніхто нічого не казав,
Ніхто ніде не закричав.
Лиш серця доброго хотів,
Ніжнішого бодай навпіл.
Ніхто ніде не реготав.
Ніхто ніде не заридав.
Коли повість – чекали всі –
Пророк небесний пару слів.
І Будда і Аллах були,
А потім інші ще боги.
І мучивсь на хресті Христос,
І був святих ще повен стос.
Були затим і мудреці,
І маги, і прості дяки,
Царі та королі іще.
Проте одне лиш золоте теля
Закони нам дає щодня.
Дитяча молитва
Храни, Свята Маріє, усіх нас.
Молюсь і я, й батьки, і ще сестра.
Храни також і нашого кота,
Щоб врешті-решт спіймав щура.
Ловитиме без тебе, знаєш сам.
Нещасний щур
Боже, боже, завжди страх!
Так собі журився щур.
Як полізу десь під дах,
Кіт чекає тут як тут.
Як загляну у стодолу,
Не минути мені пса.
Тільки підбіжу до столу
То дістану стусана.
В лісі вискочить куниця,
В полі надлетить сова.
І надворі, і в пивниці
Скрізь чекає все біда.
Маю всю оту журу,
Щоб пшенички або сала
З’їсти стиха та помалу,
Затиснувшись у нору.
Солдати
Той, що з дерева солдат,
Їсть самий лиш шоколад,
Олив’яний навпаки
Марципани залюбки.
В цього із свинцю шинель –
Хоче завше карамель.
Той, залізний, сухарі
З’їв би, якби міг, усі.
Тільки справжні вояки,
Як війна їх десь поб’є,
У землі лежать погнилі,
Хоч і квіти на могилі.
Свобода
Збери ти сонця тепло
В долоні гарячі свої,
Пестливе ніжне тепло.
В далекі подайся краї!
В дорозі вітер нехай,
Тримайсь надії одначе;
Не думай і не чекай,
Недовгі літа юначі!
І буде не один ще шлях,
Яким підеш уперше.
І буде не один ще шлях,
Туманом вкритий врешті!
Облиш свій жаль,
Твоя ж бо доля така.
Дивись удаль,
На тебе ждуть там дива.
Тож не змарнуй юних літ,
В дорозі постійно співай!
Належить бо тому світ,
У кого нічого нема.
І тоді йому належав світ
Один стіл і два, чи три фотелі,
А у шафці за склом хлібина,
І горня – він з нього пив в оселі, –
Ніж і чорний хрест щоднини.
Ось і весь його набуток.
Та розвіювало смуток
Ніжне місяць-сяйво уночі.
І тоді йому належав світ.
Не шукай їх рід
Взяв був дерев’яний чоловік
З каменя дружину.
Народили діток за свій вік,
Хіба вгадаєш, сину,
Їхній рід
З бронзи, чи заліза, чи ліщини ?
Не шукай їх слід.
Не знайде ніхто той слід.
Проминуло потім кілька літ,
Аж з’явився з шоколаду рід.
Марія Тимченко народилася 28 травня 2000 року в сім’ї звичайних робітників у місті Запоріжжя. Після закінчення школи в 2018 році підписала контракт зі Збройними силами України і брала участь в ООС, захищаючи нашу країну від агресора.
Із дитинства мріяла бути корисною для свого народу, чи то в ролі військовослужбовця, чи поліцейського, чи рятувальника. Вірші почала писати ще в школі. Але загострення ситуації в Україні – відкрите вторгнення противника на нашу землю – підсилило потребу писати.
Мене надихають мої побратими й сестри, жінки сильні й мужні.
Мене надихають діти, які переживають війну, у мене болить душа й серце за них. Хочеться кричати від того, що твориться, і той крик – вірші.
Я мрію про нашу перемогу, я знаю, що ми незламні, тому своїми віршами хочу знайти ключ до серця кожного нашого воїна, аби підтримати його дух.
Пишу й хочу, щоб почули мене й мій голос.
*****
23.02.22 – ніч перед війною
І щось боліло на душі, чи то від стану чи обставин.
Не знаю я, хоча мені так нестерпно боляче болить,
І очі вже то чорні плями, і сліз болото то не пишне.
*****
Моя душа горить вогнем.
За те, що діти знають, що таке біль раніше,
ніж можуть промовити перші слова,
за те, що наші матері вже кожну ніч
криком у молитві небо розривають.
Сирени щохвилини завивають, чи то вже в голові вони лунають?
Чому швидка з мигалками летить?
Чому душа моя кричить?
Чому мій дім упав під градом?
Чому весна не прогулялась садом?
Скажи «вєлікая страна» …
Мовчиш ?.
Тоді іди ти …
04.03.22
Вірші братові, якого я не знав (АТО-згадки)
Знаєш, брате, ти скажи, як тебе звати
і скажи, як любиш ти країну, свою священну Україну,
чи ти поляжеш тут за неї,
чи не побоїшся крові,
чи не побоїшся смерті,
чи зможеш ти вбити людину???
Скажи, чому мовчиш?
Чого ти дивишся на мене?!
Слів немає ?
Чи, може, ти боїшся ті слова сказати?!
А ти згадай лиш те, що має освіжити твою пам’ять!
Це те, як наших братів убивали безжалісно
їх тіла падали на холодну землю у полі
й останній подих той був там, і погляд був очі у очі з землею – Батьківщиною!
Тепер уперед я зайду трохи, що може бути гірше завтра –
і будеш ти там чи твій брат лежати.
Ну що?
Ти все ще боїшся?
Ні!?
Тому тримай і йди, убивай…
Іди очищуй землю від забрудників!
8 березня війни
«Дуже багато жінок на війні…»
Продавці магазину, які видають продукти, яких стає все менше, і медсестери, які рятують життя всім. Це снайпери та вихователі дитсадків, які евакуюють та закривають собою дітей під час обстрілів – вони не боялись…
Це мами, дружини, сестри, подруги, дівчата чиїсь та доньки…
«Дуже багато жінок на війні…
Це жінки, без яких, можливо, все було б набагато гірше… ті. хто залишився і ті, хто поїхав за чоловіками на війну… кожна тендітна дівчинка зробила нехай маленький, але внесок своєї Великої душі.
Не засуджуйте…
08.03.22
Володимир Тимчук – письменник, поет, перекладач, лауреат премії імені Богдана Хмельницького, підполковник Збройних сил України, викладач Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Автор поетичних збірок «Весняні коловороти», «Донецький аеропорт», «Гуцульське повстаннє», автор оповідань «Словодієм», науково-культурулогічного дослідження «Ясіня у гомоні стоїть», двомовної книги «Бахчисарай 2021» та інших.
Перекладає з англійської, білоруської, італійської, кримськотатарської, литовської, російської, української.
Займається громадською діяльністю.
Саме те двадцять четверте лютого
збудив мене сусід в купе ми вдвох
ще п’ятої нема він у смартфон кричить
як з поїзда я вийду? й не дай бог
закриють і метро, мені чому ця мить?
глеваха за вікном, працює світлофор
здається, як завжди, до праці хтось іде
мабуть подумалось пройшов уже босфор
есмінець замаячив проблиск де-не-де
що україна вистоїть сказав довженко у вогні
немає в києві ні паніки ні черг
послухай друже заспокойся і мені
зроби світлину поки розрізняю низ і верх
Фастів – Боярка.
24.ІІ.2022, 05:30–07:52.
Войовничий настрій
з правого на лівий берег дніпра
у напівповному «київ — харків»,
немає веселки над печерськими па-
горбами, доволі ще жарко
на окремих ділянках кордону, та про-
риви відбиті, бронетехніку знищено,
як злить у ці миті системи про
відсутність і те, що по течії нижче
вже аквафрешну ганчірку над каховською гес
почепили безликії «вєжліві люді»,
…
та ми не здамося, і московський абсцес
на тілі землі нам прорвати по силі, і так буде
Київ.
24.ІІ.2022, 13:25–14:15.
Есе не миру вже
Вечоріє. Хоча ще світло. Але проміння повного сонця, бо небо нині безхмарне, ну майже, над обрієм, чи за ним, тільки гущавиться у похмурих сизо-пурпурових тонах, навскіс пробиває, зауважте, справа, широчезні та все ж брудні вікна інтерсіті, звеселяючи при цьому коричневу безлистяність вузьких посадок, за якими відпочиває житниця Європи.
Блять, нарешті стало не віритися. Пів доби стоїчного спокою та безапеляційного відсікання сумнівів усім, хто раптом згадав, що небо небезхмарне і відчув дрижаками душі, що його, виявляється, треба і боятися, і незвично непогамований голод, який проковтнув усі канапки, і розраховано заготовлені, і негадано набуті від глави евакуйовуваної родини з кількох поколінь — «І батько зараз на службі, і я служив, зараз звільнився, тож знаю, що поки роздупляться із постановкою на продовольче забезпечення, кишки марш зіграють», а все через те, що мозок і емоції є найістотнішими пожирачами — а думок скільки нових бомбардує, наче нейтрони ядро — і, нарешті, усвідомлення пробивається:
Блять, вони йобнули! З усіх сторін одночасно. Віроломно, тримайте перший шаблон. Цинічно, тримайте другий. Антигуманно, ось і третій. Сссуки. Слів немає. Людських.
Поки вириваю з себе ці слова, зліва у життєрадісній помаранчевій палітрі край-обрій. Яке замилування гідне явище природи! Як швидко віддалилося воно — мчить експрес, несеться — затягнувшись сизо-синьою хутрою, за якою спалахують «гради» і «смерчі». Блять, мов вірус, москолота накинулася на похвороблену клітину моєї України. Але саме через те, що вона моя, моя, вибачте за шаблонно-засилля, але саме в такі прямі, недвозначні, на межі життя і нежиття миті хочеться, ой дійсно хочеться, нанизати на серце чутих з малості і звідусіль, тому і зачовганих не тими людьми, яким їх говорити, епітети, квітуча, мальовнича, дивовижна і містична, вона не піддасться!, вона не зломиться!, вона переламає хребет повзучій гідрі, що вивергає пекельний вогонь, назвавшись миротворцями. Блять, ну не кожен, хто говорить «Господи! Господи!» увійде у царство небесне!
Стемніло вже. Звуки коліс, особливо на переїздах, чути чітко, пронизливо, наче свист стрілень і гупання гармат.
Блять, їду туди, де саме зараз свистить і гупає.
Господи, не зараз!
Миргород – Люботин.
24.ІІ.2022, 15:30–18:27.
Неправдивий вірш
лунатиме неправдиво,
коли, читачу, ти читатимеш ці строфи,
в яких я констатую, що пишу вірші під кулями,
пофіг,
коли я вийшов за ка-пе-пе чугуївської героїчної
і побачив, як сміливо взвод займає позиції для стрільби з коліна з-над бетонних блоків попереду по бе-те-еру,
що наближався, спинився, знову наближався —
в навкілля врізався крик з командами,
і коли по бе-те-еру вгатили з усіх автоматів і кулеметів,
а за хвилю і з «мухи»,
то перше, що я подумав:
«вийшов би файний, правдивий вірш»,
останні слова думки зустрілися із асфальтом,
на який я впав долілиць, також не задумуючись.
Чугуїв.
25.ІІ.2022, 16:30 (27.ІІ.2022, 13:00).
Такий незвичайний дощ
тільки таким дощ буває,
у час оцей, коли випадкова сніжинка окраплюється на ще білому папері —
(пишу по безсонній ночі) —
і коли дорога змінюється від покриття до вибоїн,
від вибоїн до ґрунтівки,
від ґрунтівки до болота,
від боліт до трясовини,
від трясовин до непрохідності —
(дві інженерні машини заснули по пояс чималеньких коліс) —
подорожній
не дивиться вгору — не до зірок,
не дивиться по бокам — не до краєвидів
(хоча які в біса краєвиди серед лісу чи поля, коли раптове світло будоражить більше),
не дивиться вперед — там змін ніяких,
лише під ноги —
стати як
і де
на цю зволожену весною землю,
покриту свіжим снігом, який заціпенів —
(мороз легесенький затримався у лісі) —
але і це у перехрестях тіней від пальців сяйва з телефонів, які звиваються в руках —
не я один долаю шлях оцей
і раз по разу провалююсь по кісточки в багнюку
або сковзаю по примерзлій глині —
уже свинцем налиті ноги — ікри, стегна, інші м’язи,
уже скрипять коліна і натерті пальці —
та ми йдемо крізь ніч,
в якій в цю мить одне помітне диво —
той дощ з краплин великих і примерзлих,
що сіється на землю голу і на голе віття —
і цей легенький потріск так чарує,
що я,
життя,
люблю тебе.
Чугуїв – Зміїв.
25.ІІ.2022, 21:45 – 26.ІІ.2022, 05:30.
Рубрики журналу
Актуальний номер
