Мар’яна Лелик – письменниця, редакторка, авторка поетичних та прозових книжок для дітей і дорослих («Навпаки не буває», «Про життя святих для дітей», «Суничний пиріг і дивовижний дарунок», «Дружба, кулька і дракон» та інших. Оповідання та вірші можна почитати в журналах «Однокласник», «Дніпро», «Сто талантів», «Крилаті», «Київ»; збірках «Short and very short stories» (українською та англійською); «Кудафудра», «Теплі історії про кохання», «Теплі історії про дива, коханих і рідних», «Terra інклюзія–2018», «Анестезія» тощо.
Авторка тренінгів для підлітків «Секрети успішного виступу», «Формування команди», «Мистецтво спілкування»; «Ейдетика на щодень», «Мнемотехніка та ейдетика: базовий курс», «Ораторське мистецтво», «Сторітелінг».
Мовна тренерка ініціативи «Навчай українською».
Учасниця наукових конференцій, літературних семінарів, воркшопів для письменників та редакторів, психологічних тренінгів за різними тематиками; членкиня журі письменницьких та читацьких конкурсів.
Лауреатка поетичних та мистецьких конкурсів, зокрема, Міжнародного поетичного конкурсу «Гранослов» (І місце), Міжнародного конкурсу романів, п’єс та кіносценаріїв «Коронація слова–2018» (І місце) у номінації інклюзивна література.
За тиждень до…
Ти можеш навчитися жити із цим.
Або не можеш. Як схочеш.
Коли все відбувається, наче крізь дим. В тобі і без тебе водночас.
Коли залякують ті, кому нема прощення, а ті, кого любиш, їм вірять.
Коли на всі твої тривожні думки не вистачає однієї валізи.
Коли історію всіх поколінь вплітаєш дитині у коси.
Коли твердо стоїш на своїй землі й раз-по-раз повторюєш: досить!
Коли зважуєш сили боротись і жити,
бо немає вже сили боятися.
Коли спокій обвітрений злизуєш з губ,
Хоч краплю, щоб смак пригадати хоч.
Коли твої сни – то дике безсоння, тремтливе, як цвіт акації.
Коли на ніч дітям замість казок читаєш інструкцію з евакуації.
Коли аптекарка втомлено каже, що все розібрали від серця,
І ти піднімаєш очі до неба – а там вже весна сміється.
І кожна мить стає така цінна враз, як альбом фотографій дитячих.
Там стільки митей ще і можливостей.
Ти гладиш світлини і плачеш.
І сльози потроху змивають невпевненість, а під нею проявляються відповіді.
Найбільше щастя – там, де твій дім.
Там, де ти можеш радіти.
Там, де ти сієш віру й надію – і з них проростає розсада,
Там, де тобі можна бути собою,
Там, де тобі завжди раді.
Там, де тебе розуміють з півслова, й те слово – твоєю мовою.
Там, де вітер свободи незламний
блукає рідними горами.
Там, де Господь приходить у тиші
І тихо бере на руки,
Там, де сьогодні ти ще молодий, а завтра вже бавиш онуків.
Там, де ніколи не бракне світла,
і навіть у хвилі тривожності
там є за що міцно-міцно триматися,
без чого жити не можна вже.
***
зимове замерзле небо
просить погрітися в серці
там йому добрий сховок
там йому тихо і певно
– може, йому не казати? –
ритмічно бамкає в скронях –
просто тримати
за руку
руку
на пульсі
на нерві
небо весніє поволі
долоні його тепліють
– ти думаєш я не знаю? –
шепоче очима самими
сонце заходить за обрій
щоб завтра настав світанок
щоб ти новий народився –
із крилами за плечима.
***
Переможемо!
Найдовший і найстрашніший місяць…
Минув.
Місяць як рік. Тридцять днів про війну.
Ми навчилися жити,
не пам’ятаючи, яка сьогодні дата і день.
Відлік від двадцять четвертого.
Від перших вибухів і сирен.
– Я в ту ніч пізно ліг. Довго крутився, не міг заснути.
Взяв телефон прочитати новини – не може бути!
– А мені – навпаки – так спалося міцно.
А до того дві ночі – аналогічно –
сон просто не йшов, думки дурні крутилися…
– А ми у ту ніч… якраз народилися…
– У мене таке дуже рідко буває, щоб снилися сни.
А в ту ніч… я не знаю, як навіть сказати.
Снилося, що я не знаходжу хати.
– І я…
– А мені…
Бомби. Розпач. І все у вогні.
Очі сухі нині, сльози висохли.
Ми – Україна!
Ми є!
Ми вистояли!
Замість “Доброго ранку” – “Ти в безпеці?”
І найріднішим дзвінки – щовечора.
Думати про зараз і про майбутнє. Навіть вчитися.
І кожну вільну хвилину – молитися.
Вдих – віра. Видих – свобода.
Ми переможемо, мій вільний народе!
***
Повертаються бузьки
Повертаються бузьки.
Повертається голос в слова.
Де-не-де серед пролісків
можна на спокій натрапити.
Україна – прекрасна і, як ніколи, – жива.
Кожну рану від вибуху
небом Господь залатує.
Повертається пам’ять.
І люди з далеких доріг.
І кожен постріл вертається вбивцям сторицею.
Повертаються воїни після бою живі,
огорнуті молитвами тих, кого вдома залишили.
Повертається сонце, а з ним – запізніла весна,
Повертаються мрії, розтрощені вчора на друзки.
Україна – прекрасна і, як ніколи, – жива,
жилава і непереможна!
Повертаються бузьки…
***
Додому
– Оцю дьому, оцю дьодьому, –
тупцяє мале навколо мами.
Вона щось нервово шукає в телефоні,
тоді заплющує очі, ворушить губами.
Треба запам’ятати про всяк випадок
номери найдорожчих. І вона пам’ятає.
Мозок витісняє чорну безодню –
йому треба світла.
В очах білі плями.
Ще раз до сумки – свідоцтво, паспорт,
вафелька, сочок і книжка малому.
Дихати, жити, не забувати…
– Оцю дьому, оцю дьодьому.
Вона сідає на лавку, малого бере на руки –
І довго так удвох гойдаються.
В такі моменти простір маліє, звуки стихають, а час зупиняється.
Малі руці теплі такі… тулить до щік їх, цілує й шепоче:
– Ми забрали дім зі собою. Він завжди з тобою, якщо ти захочеш.
Він їде з нами далеко-далеко і хоче теж повернутися,
Його неможливо десь загубити –
Він у серці живе і в усмішці.
Він разом із нами у цій малій сумці –
Скрутився, сховався і читає твою книжку.
Мале втишується під рідний голос –
йому вже добре – мама-дім близько.
Підходить потяг.
Вона витирає сльози, бере розіспаного малого – весь її дім – і заходить усередину
– Ми переможемо! – кричить хтось далеко.
І так близько чути – у серці кожному…
